Поради 20-літнім від покоління 40+ — Федір Райчинець [відео]

Федір, у вас є син. Скільки йому років?

Двадцять.

Які три головних навики Ви бажаєте чи намагаєтесь йому привити?

По-перше, він в мене поліглот, володіє п’ятьма мовами, і мені б хотілось, щоби він в цьому напрямку себе розвивав.

Друге — хотілось би, щоби він не боявся труднощів, відносився до них по-філософськи. Труднощі — це не те, що нас утримує, а щось, що дозволяє подивитися на ситуацію по-іншому.

І третє — просто хотілось би, щоби він не боявся бути самим собою, ось таким, який він є.

Скажіть, вдається Вам застерегти його від тих помилок, які здійснили Ви у своєму житті?

А я не хочу його застерігати від своїх помилок у житті, тому що вважаю, він повинен пройти свої помилки. Я не бажаю проектувати свій досвід на людину, яка до цього досвіду не має жодного стосунку.

Але Ви якимось чином намагаєтесь все ж застерегти, дати пораду, якщо бачите, що він рухається не в тому напрямку?

Звісно, я як батько взагалі б не хотів, щоби він робив якісь помилки у житті. Це з одного боку. З іншого боку, я розумію, що без помилок немає життя, як такого. Сумніваюсь, що він пройде мої помилки, а мені б хотілося, щоби він навчився гідно із своїх помилок виходити.

І аналізувати, можливо, свій досвід із цих помилок?

Аналізувати, робити якісь висновки, але не зупинятися на цьому, не зациклюватися. Просто рухатися далі.

Тобто Ви вважаєте, що від "наступання на граблі" молодь берегти не потрібно? Вони повинні здійснювати помилки?

Я не думаю, що якщо ми їх застерігаємо від помилок, вони їх не будуть допускати. Тобто, батьки думають, що якщо вони будуть довбати сину чи доньці "цього не роби, того не роби", то він обов'язково цього не робитиме. Це ілюзія, я не настільки вірю в неї.

Мені здається, потрібно прививати трохи інше. Пояснювати, що якщо вони допустять якусь помилку, ми будемо поруч для того, щоби допомогти їм подолати це. Але і що відповідальність за свої вчинки потрібно брати на себе, не потрібно їх звалювати на когось. Мені здається, коли ми розуміємо, що ніхто не винен за те, де я, хто я, з ким я і як я, це дуже допомагає.

Труднощі — це не те, що нас утримує, а щось, що дозволяє подивитися на ситуацію по-іншому

Федір, а чому іноді складно знайти спільну мову з дітьми? Це нормально?

Це класика життя, конфлікт поколінь ніхто не відміняв.

Я до цього відношуся як до нормального явища, не бачу в цьому трагедії. Вважаю, що потрібно відноситися до такого конфлікту як до певної данності життя, що діти — це інше покоління, вони виросли трохи в інших обставинах, аніж я, у них були якісь інші стартові позиції і так далі, тому вони вже інші.

Найважливіше, що я люблю батькам нагадувати: діти — це не тільки їх власність, це дар Божий. Ми часто забуваємо це чи плутаємо ці речі і починаємо в дітях втілювати якісь свої нереалізовані мрії, реалізувати якусь власну нереалізованість і так далі.

І тоді ми вважаємо, що діти — це ледь не власність наша і вони повинні жити не так, як вони хочуть, а так, як я — від цього потрібно стримуватися саме таки батькам. Мені здається, що батьки мають створити атмосферу, в якій діти зможуть стати самими собою, а не тими, ким батькам би хотілось їх бачити.

Є таке поняття "зріла людина". Це залежить від віку? Чи можливо стати зрілим у 20 років?

Я б зрілість з віком точно не пов'язував. В народі жартують, що "іноді сивина приходить одна", хоча зазвичай із сивиною повинна приходити і мудрість. Або ще кажуть: "Раніше ми були молоді й дурні, а зараз вже і не молоді, і взагалі не ясно що".

Є люди, які проживши життя, так нічого і не зрозуміли в ньому. А є люди, які вже народилися "пенсіонерами". Вони якось навіть дитинство своє не прожили, з раннього віку почали сприймати життя дуже серйозно.

Для мене зріла особистість — це така особистість, яка бере відповідальність на себе за ті наслідки, до яких призвели певні кроки. Тому що часто в нас вистачає мужності приймати певні рішення, але ми відмовляємося жити згідно із наслідками цих рішень. Зріла особистість розуміє, що мужність потрібна не лише тоді, коли вона робить той чи інший вибір у життя, але мужності значно більше потрібно тоді, коли починають проявлятися наслідки цього вибору. Ось той, хто вміє ці наслідки долати, той і є зрілою особистістю.

А де і як набратися такої мудрості, зрілості, щоби сивина прийшла не одна?

Є одна дуже мудра книга, що входить до католицького і православного канону — "Книга премудості Ісуса — сина Сирахового". Там є декілька порад. По-перше — проводити час з мудрими людьи і приймати критику з боку мудрих людей.

Наприклад, я навчився, що потрібно віддаватися не будь-якому компліменту, а компліменту людини, яка щось розуміє в цьому житті. І потрібно прислуховуватися не до будь-якої поради, а до поради від людини, яка довела своїм життям, що вона прожила його мудро.

Що таке мудрість? Це коли певні життєві істини, перевірені часом, ми здатні не тільки декларувати, але і втілити у вчинках.

Іноді батьку чи матері потрібно задати собі незручне запитання: "Я бажаю добра для себе чи для дитини?"

Як дати дітям правильну основу? Що Ви порадите робити батькам, щоби допомогти дітям все-таки рухатися у вірному напрямку?

Мою пораду продемонстрував мені мій батько, і краще в мого сина запитати, наскільки добре я з цим даю раду. Моя порада — просто жити тим, у що ти віриш, а не повчати, не займатися моралізаторством.

В нашій культурі ми часто повчаємо, виховуємо, коли дитина щось погане зробила. Це точно не той час, коли потрібно її повчати. Повчати потрібно у спокійній атмосфері. Виховувати потрібно завжди, але не тим, що ми тикаємо пальцем і розповідаємо, як треба жити, а ось своєю моделлю демонструвати — ось те життя, яким би я хотів, щоби ти жив.

Для мене зріла особистість — це така особистість, яка бере відповідальність на себе за ті наслідки, до яких призвели певні кроки

Особистий приклад — як на мене, це найкращий спосіб. Я так навчався. Мій батько ніколи не розповідав мені, як треба жити. Але була якась модель, певний очевидний зразок переді мною, і я хотів так.

Але знову-таки, були різні етапи в житті, зокрема, коли мене цей образ дратував, тому що я вважав, що батько в тій чи іншій ситуації повинен був поступити жорсткіше. І якісь фрази, які він мені тоді говорив, я їх взагалі не розумів — вони пролітали в мене над головою. Вони сьогодні відлунням повертаються до мене, і я ще більше оцінюю тодішній вчинок. Ми моделюємо певний обрах життя перед дітьми, але не потрібно випробовувати ілюзію, що вони прямо копіюють і вчаться. Та ми закладаємо певні основи, які потім їх досягнуть.

Я завжди люблю казати, що коли Ісус Христос навчав Своїх учнів, це все пролітало у них десь над головою, але це їх досягало протягом всієї решти життя. Тобто, потрібно жити життя чи говорити своїм дітям ненав'язливо якісь принципи, які їх потім будуть наздоганяти протягом всієї решти життя.

Що потрібно зробити, щоб діти виконували те, що кажуть батьки чи те, що написано в Біблії?

Якщо ми мене запитуєте в якості богослова, то я б на Біблію дивився трішки інакше. Не просто як на певну сукупність правил і законів (бо зазвичай ми до священних текстів відносимось саме так). Я би більше звернув увагу на те, що в Біблії не так багато правил і заповідей, але і дуже багато життєвих історій. Багато з цих історій саме є втіленням порушення цих заповідей.

Ви підштовхуєте до порушення заповіді?

Я не підштовхую до порушення, я просто кажу про те, що Біблія нам тим і цікава, що коли ми читаємо, скажімо, заповідь "Не вбий", то без історїї про Авеля і Каїна, ця заповідль абстрактна. Є певна історія, прочитавши яку людина каже — еге ж, ось воно що означає!

І ще — потрібно відноситися до гріху значно серйозніше. Не просто як до окремого вчинку у житті, а як до життя, яке взагалі не потрапило у ціль, яку Бог для нього призначив. Біблія визначає гріх наступним чином: "Той, хто знає, що таке добро і не чинить". Ось це гріх. Тобто, я б сказав, що гріх — не страх не зробити зло, а страх не зробити добро.

Вірити в Бога, вірити в себе, не зраджувати собі і любити життя

І біблійні життя саме й показують, що навіть найбільш великі люди оступалися, падали, але вставали і йшли до тієї цілі, яку Бог для них призначив. Вони стали великими не тому, що ніколи не падали чи не спотикалися, не тому, що жодного разу в житті не помилилися, а тому що при помилках вони робили певні висновки, вставали і йшли далі.

Як Бог, так і батьки бажають для дитини найкращого. До кого в першу чергу дитині потрібно йти за порадою?

Іноді батьку чи матері потрібно задати собі незручне запитання: "Я бажаю добра для себе чи для дитини?"

Коли ми проектуємо своє розуміння "добра" на дитину, то ми не стільки бажаємо їй добра, стільки добра в тому сенсі, в якому я сам це розумію.

Бог бажає добра для Себе чи для людей?

Він бажає для нас добра, але Він розуміє, що це таке.

Коли ми говоримо про Бога, ми говоримо мовою, зрозумілою людям. І Біблія, хоч і натхнена Богом, та написана людською мовою. Тому що якщо б вона була написана Божою мовою, то розумів би її тільки Бог.

Але коли ми проектуємо наші відносини з Богом на наші відносини з дітьми, то ми маємо розуміти, що десь в чомусь ми обмежуємо Бога в цьому розумінні.

Наприклад, в Біблії є цікавий пасаж — Бог говорить: "Якщо ви попросите хліба, то чи дам Я вам каменя?" І так далі. Тобто, Бог, що нас створив, знає, що є кінцевим добром для нас. Та в той самий час Він не береже нас від тієї свободи, якою Він Сам нас наділив. І Він не ставить перегороду тоді, коли людина у своїй впертості чи власній волі йде не туди, куди Бог бажає. Тобто, Він дає свободу помилитися, знаючи, що коли людина зробить помилку, то буде робити якісь висновки. Це є мудрість біблійна. Вн же не ставить нам перегороди і не каже: "Туди не йди, тому що..." Він має надію, що ми з цього винесемо якийсь урок.

Що ми робимо в нашому відношенні? Ми всіляким чином намагаємось обмежити наших дітей. Навіть від того, що вони можуть допустити помилку, позбавляючи їх можливості чомусь навчитися. Робити якісь висновки, осягати якусь мудрість.

І потім повернутися, здійснивши помилку, так? І попросити про допомогу як в притчі про блудного сина?

У цій відомій притчі проблема не стільки у синові і отці, скільки в старшому сині. Тому що саме тут і спливають відносини сина.

Коли Бог однаково усіх любить, для кожного з нас в прямому сенсі це проблема. Але я б повернувся до вашого запитання — що радити дітям? Взагалі кажучи, дітям важко давати поради. Я боюсь, що в певному віці їм ці поради просто не потрібні.

Я би радив йди вслід на своєю інтуіцією в плані тих, хто для них є прикладом в доброму значенні слова, якщо такі є. Але тут — знову ж — є небезпека, що для них можуть бути героями ті, хто не зовсім нам подобаються. Є таке? Але мені здається, що своїм дітям — вони обидвоє зараз у віці 20-18 років, мені радити щось навіть дуже небезпечно. Я для інших експерт, але не для них. Ми маємо теж це розуміти.

Федір, дякуємо за участь в нашій програмі. Якщо б у Вас була можливість дати поради для наступних поколінь, що б Ви сказали?

Вірити в Бога, вірити в себе, не зраджувати собі і любити життя. Любити те, що є справжнє в житті. І вміти відрізняти одне від іншого.

Пізнавати себе. Прийняти себе в собі. Не боятися зворотньої сторони себе. Вірити у свої сили — це немаловажливо.

Вивчати багато мов. Це допомагає відкривати для себе інші країни і культури, збагачує.

Не боятися життя, бо є люди, які вважають, що потрібно боятися зла в цьому житті. Мені здіється, що потрібно боятися не бути добрим.

Джерело: KLUB LIFE.

Федір Райчинець — богослов, філософ, завідуючий кафедрою богослов'я Української євангельської теологічної семінарії.