Про те, що знання про Бога від природи вкорінене у свідомості людей — Жан Кальвін

Поступово, по краплині Він оновлює в нас пам’ять про це, щоби пізніше, коли ми всі, від першого до останнього, пізнаємо, що Бог є і що Він створив нас, ми самі свідчили би проти себе в тому, що не поважали Його і не присвятили своє життя служінню Йому. Якщо ж хто-небудь надає перевагу незнанню, щоби нічого не знати про Бога, то, ймовірно, найбільш відповідний приклад для себе він знайде серед цілком тупих і нерозумних людей, які заледве знають і те, що таке людина. Навіть поган Цицерон стверджує, що немає такого настільки варварського племені і настільки грубого і дикого народу, який не мав би глибоко вкоріненого переконання в існуванні певного Бога (Цицерон. Про природу богів, І, 16, 43). Вони мають початки релігії, навіть якщо в решті нічим не відрізняються від тварин.

З цього можемо бачити, що знання Бога міцно оволоділо серцями людей і закріпилось в глибинах їх сутності. Позаяк від початку світу не було жодної країни, жодного поселення, жодного будинку, які змогли б обійтись без релігії, то представляється очевидним, що весь людський рід має певне закарбоване в серці почуття божества. Про те ж по-своєму свідчить ідолопоклонство.

Адже нам добре відомо, наскільки неохоче люди погоджуються принизити себе і визнати перевагу інших створінь. Виглядає так, що сила прояву почуття божества є величезною: це почуття неможливо знищити в свідомості людини, адже люди надають перевагу поклонінню шматку дерева чи каменю, аніж стати цілковитими безбожниками. Виявляється, людям легше подолати свої природні побудження, аніж обійтись без релігії. Насправді, наскільки повинна бути подавлена в них природня гординя, якщо вони в прагненні вшанувати Бога доходять до такого приниження, відкинувши свою звичну пиху!

Тому всі розмови про те, що релігія була винайдена хитрими і спритними людьми, щоби тримати в узді простий народ — не більш, ніж пустослів’я. Виходить, що для людей, які заповідали добросовісне служіння Богові, божество нічого не означало. Я ж стверджую, що багато лукавих хитрунів навмисне псували віру, щоби примусити простий народ до безрозсудного поклоніння і, залякавши, зробити його більш слухняним. Але їм ніколи б не вдалось здійснити свій задум, якби в свідомості людей вже не існувало попередньої схильності до поклоніння Богу і навіть переконання в необхідності поклонятися Йому. Саме з нього, як із насінини, походить схильність до релігії.

Більш того, видається неймовірним, щоби ті, хто забажали скористатися ідіотизмом невігласів цілком були позбавлені знання про Бога. Адже і в древності, і сьогодні багато хто наважується заперечувати існування Бога. Однак що б не стверджували ці люди, вони обов’язково повинні відчувати те, чого вони бажають не бачити. Історія не знає більш нестримної, зухвалої і жорстокої людини, ніж римський імператор Калігула. Поміж тим ніхто не виявляв і більшого, аніж він, страху, туги і зневіри при найменшій ознаці Божого гніву. Таким чином, як би він не намагався зневажати Бога, все ж незалежно від своєї волі він тремтів перед Ним від жаху. Те ж саме відбувається і з тими, хто спокушує віруючих: чим з більшою зухвалістю хтось із них насміхається над Богом, тим сильніше тремтить навіть почувши шелест листка, що впав з дерева. Я запитую вас: невже це не велич Божа мстить за себе потрясінням їх сумління, потрясінням тим більш сильним, чим більш наполегливо вони намагаються уникнути його? Вони шукають всілякі шляхи, щоби сховатися від присутності Бога і таким чином вигнати Його зі свого серця, але волею-неволею виявляються зі всіх сторін захопленими Ним і не можуть вирватися. І навіть якщо часом вони уявляють, що все це пройшло, їм знову і знову доводиться тримати відповідь: відчуття величі Бога народжує в них новий неспокій. Тому якщо вони і отримують якусь зупинку, то вона подібна сну п’яниць чи буйних психічно хворих, які і уві сні не мають спокою, бо їх постійно тривожать жахливі видіння. Тому найбільш затяті нечестивці повинні служити нам прикладом того, що Бог дає пізнати Себе всім людям, і печать цього знання незнищенна.

Як би не було, в цьому є вирішальний момент для всіх, хто справедливо вважає, що відчуття божественного закарбовано в людському дусі так глибоко, що викорінити його неможливо. Про те, що впевненість в існуванні Бога вкорінена у всіх людях по природі і невід’ємна від них, як плоть від костей, свідчать гнів і бунт нечестивців, які яро, хоча і безуспішно намагаються позбутися від страху Божого. В давнину певний Діагор і йому подібні розважались над всіма релігіями в світі. Сицилійський тиран Діонісій розкрадав храмове майно і при цьому сміявся, немов Бог нічого не бачить. Але сміх цей застрягає в горлі, тому що сумління нечестивця постійно точить зсередини якийсь черв’як, завдаючи такого пекучого болю, якого не завдають і припікання.

Не стану, подібно до Цицерона, стверджувати, що всі заблудження з часом розсіюються, а релігія зростає і міцнішає день від дня. Навпаки, ми бачимо, що, скільки існує світ, він намагається відкинути всіляке пізнання Бога і будь-якими способами підірвати служіння Йому. Я тільки бажаю сказати, що, не дивлячись на вперте бажання забути про Бога, яке всіляко плекається нечестивцями з гнилою душею для того, щоби викликати зневагу до Нього, все ж відчуття його величі, яке вони всіма силами намагаються заглушити, пробивається назовні. Звідси я заключаю, що цій науці навчаються не в школі, але кожна людина стає в ній магістром і доктором вже в материнському лоні. Сама природа цього знання не допускає забуття, як би не прагнули до цього багато людей. Якщо ж кожна людина народжується і живе вільним до богопізнання, а богопізнання чахне і зникає без просування до вказаної мною мети, то очевидно, що всі, хто не направляє до цієї мети свої думки і діла, збиваються зі шляху і відхиляються від призначення, заради якого і були створені. Це знали вже поганські філософи. Адже саме це мав на увазі Платон, кажучи, що найвище благо для душі — стати подібним до Бога, коли, пізнавши Його, вона цілком перетворюється в Ньому. Тому правий був персонаж Плутарха, що доводить, що якщо із життя людей прибрати релігію, то вони ні в чому не будуть підніматися над дикими тваринами, але виявляться більш нікчемними створіннями, бо, охоплені багатьма негараздами, будуть вимушені в тузі і розкаянні провадити життя, повне бід і тривог. Звідси слідує, що лише релігіє дає нам перевагу на дикими тваринами: завдяки їй ми йдемо до безсмертя.

Жан Кальвін «Настанови в християнській вірі», книга І, розділ 4.