Проповідь про пекло в епоху терпимості - Тім Кєллєр

Вогонь і сірка для лібералів

Бездоганно одягнутий молодий чоловік, що висловлює думки ясно й чітко, говорив зі мною у моєму робочому кабінеті. Він був баскетболістом вищої ліги і успішним підприємцем, який до тридцяти років встиг тричі змінити країну і місце проживання. Вихований у сім'ї, що номінально належить до однієї із традиційних церков, молодий чоловік мав доволі примарне уявлення про християнське вчення.

Я був дуже радий дізнатись про його сильну зацікавленість у пошуку відповідей на ті духовні питання, що виникали у нього з тих пір, як він почав відвідувати нашу церкву. Цей молодий чоловік признався мені, що готовий прийняти Євангеліє. Але була одна, остання перешкода.

Він сказав мені: "Ви вважаєте, що якщо людина не вірить в Христа, то він приречений на вічну загибель. Але я не можу прийняти таке вчення. Наприклад, я працюю з багатьма хорошими людьми. Багато хто з них є мусульманами, юдеями і представниками інших релігійних течій. Я не можу повірити, що вони підуть до пекла по причині свого невір'я у Христа. Також мені здається, що вчення про пекло протирічить звістці про люблячого і благого Бога. Навіть якщо цей Бог святий".

В словах цього молодого чоловіка представлене основне заперечення, яке невіруючі люди висувають проти християнського вчення (на мій погляд, друге за значимістю заперечення пов'язане із питанням існування страждань і зла в цьому світі). Наші сучасники відкидають ідею про пекло і Божий суд.

Таким чином, у проповідників виникає сильне бажання уникати подібних тем у своїх посланням. Але нехтування "незручними" доктринами нашої історичної віри неодмінно приведе нас до небажаних наслідків.

Як проповідувати про пекло традиціоналістам?

Перші ніж я розпочну розглядати вчення про пекло, мені варто визнати, що сучасна християнська спільнота складається із двох основних груп - традціоналістів і постмодерністів. Ці дві групи зовсім по-різному сприймають проповідь про пекло.

Люди, що виросли в традиційних культурах і знаходяться під впливом традиційного світогляду, вірять в існування Бога. Вони визнають моральні абсолюти і усвідомлюють свою відповідальність перед Богом в тому, аби чинити добро. Зазвичай це люди старшого віку, що виросли в консервативному католицькому чи юдейському середовищі. Також до цієї групи входять представники євангельських церков, традиційних п'ятидесятницьких, баптистських і протестанстських деномінацій. Варто додати ще перше покоління іммігрантів із інших країн (але не з Європи).

Щоби вказати традиціоналісту на його потребу в Євангелії, варто сказати приблизно наступне: "Ваш гріх відділяє вас від Бога! Ви не можете досягнути праведності, якої вимагає від Вас Бог, тому що Ви недосконалі". Усвідомлення своєї недосконалості лякає традиціоналістів. Таким чином, ідея вічного покарання в пеклі побуджує традиціоналіста звернутись до Бога. Такі люди чудово усвідомлюють всю серйозність і жах гріха.

Нажаль, традиціоналісти можуть навернутись до Бога тільки по причині страху перед пекельним вогнем. Тому мені необхідно показати їм, що Ісус Христос переніс на хресті не тільки фізичні страждання, але і відчув на собі всі жахи пекла, Мені варто постійно вказувати традиціоналісту на красу і велич любові Христа відносно людства. Проповідь про пекло - єдиний шлях показати традиціоналісту, як сильно Христос полюбив світ.

Як проповідувати про пекло постмодерністам?

На відміну від традиціоналістів, постмодерністи вороже ставляться до самої ідеї пекла. Люди із світським постмодерністським світоглядом мають доволі примарне уявлення про Бога (якщо вони взагалі вірять в Нього). Моральні абсолюти для них неприйнятні. Для них важливіше берегти вірність своїм власним уявленням про життя. В цю групу, як правило, входять молоді люди із номінального католицького чи юдаїстського середовища, ліберальних протестантських церков, західного і північо-східного регілонів США, а також з Європи.

Проповідуючи постмодерністам про пекло, нам варто притримуватись чотирьох принципів.

1. Гріх — це рабство.

Я не розглядаю гріх лише як порушення певних правил. Коли щось окрім Бога стає нашою найвищою цінність і предметом поклоніння, це також є гріхом. Добрі речі, які стають нашими богами, будуть безжально правити нами, роблячи рабами наші душі і розум. Якщо ми не протистанемо їм, то вони вкинуть нас в пекло.

Таким людям я кажу наступне: "Насправді ви - релігійні люди, хоч і не здогадуєтесь про це. Адже ви намагаєтесь отримати спасіння шляхом поклоніння речам, які будуть управляти вами і в підсумку зруйнують до основи". Найстрашнішим для постмодерніста є рабство.

2. Пекло менш категоричне, ніж так звана терпимість.

Наступне твердження є яскравим відображення світогляду сучасної людини. "Я добре відношусь до Христа, однак вважаю, що щирий мусульманин, буддист і навіть добрий атеїст неодмінно знайде Бога". А ось дещо інше твердження: "Я не думаю, що Бог відправить хорошого чоловіка до пекла лишень за його неправильні релігійні погляди". Як бачимо, люди, що притримуються такої точки зору, доволі категоричні у своїх заявах.

Таким чином, проповідуючи про пекло, нам варто брати до уваги наступний аспект:

Універсальна релігія людства стверджує, що якщо ми робимо добрі справи, тоді Бог приймає нас. Але Євангеліє говорить нам, що Бог робить в нас добрі справи і по цій причині приймає нас. А тому ми знаходимось в неоплатному боргу перед ним (До Римлян 1:17). Таким чином, стверджуючи, що хороша людина, не тільки християнин, може віднайти Бога, люди показують, що вважають добрі справи достатньою основою для отримання спасіння.

Ви можете вважати, що вєра в Христа не є необхідною умовою для отримання спасіння, або ж можете вірити, що ми спасені по благодаті. Та неможливо вірити в обидва ці твердження одночасно.

Абсолютно очевидно, що люди, що притримуються універсального погляду, надзвичайно категоричні в своєму твердженні: "Хороші люди можуть знайти Бога, а погані не можуть".

Однак, усвідомивши свою моральну недосконалість, ми розуміємо, що не можемо бути прийняті Богом на основі наших добрих справ.

Євангеліє стверджує, що люди, які визнають свою гріховність, можуть знайти Бога, а ті, хто вважає себе праведними, - ні.

Як тоді нарахунок людей, які не є християнами? Що ми можемо сказати про людей, які вважають свої моральні намагання достатньою підставою для отримання спасіння? Звичайно ж, вони відкинуті Богом.

Отже, як бачимо, обидві точки зору довоолі категоричні. Та Євангеліє має незвичну виключність. Воно радісно говорить нам: "Немає жодної різниці, хто ти і що зробив. Не має значення і те, що ти знаходився біля брам пекла. Адже ти можеш бути прийнятий Богом просто зараз завдяки Ісусу Христу!"

3. Християнський погляд на пекло більше торкається особистості, ніж альтернативна точка зору.

Дуже часто я зустрічаю людей, які говорять мені: "У мене чудові взаємовідносини із люблячим Богом, та я не вірю у вашого Ісуса Христа".

Тоді я запитую: "Чому?".

У відповідь чую: "Мій Бог є люблячим Богом. Він не прирікає людей на вічні страждання через якийсь там гріх".

Та виникає наступне питання: "На яку жертву пішов такого роду бог заради любові і благовоління до нас? Які страждання від переніс, аби прийняти нас до себе? Чи мучили цього бога люди? Де його пробиті цвяхами руки і закривавлений терновий вінок?"

У відповідь чую: "Я не думаю, що все це було потрібно".

Яка іронія! Намагаючись створити свого "люблячого бога", ми в підсумку створили божество, що нас любить менше. Любов такого бога, по великуому рахунку, бездіяльна. Це не любов, а всього лише сентиментальні зітхання. Поклоніння такому богу буде невиразним, суто пізнавальним і моральним. В ньому не буде радісного самовідречення, смиренної хоробрості, постійного усвідомлення чуда. Такому божеству не заспіваєш: "Неймовірна Божа любов кличе до себе мою душу, моє життя, всю мою сутність".

Так званий "чуттєвий" підхід постмодерністів до концепції пекла насправді невиразний. Вдумайтесь у наступне твердження: "Немає значення, чи віриш ти у Христа чи ні, головне щоб ти слідував Його прикладу".

Але в такому випадку суть релігії заключається в інтелектуальному і моральному аспектах. А такій релігії відсутній особистісний аспект. Якщо будь-яка хороша людина може знайти Бога, тоді серцем релігії є розуміння певних моральних правил і слідування їм.

Проповідуючи про пекло, я намагаюсь показати невиразність такої релігії:

Стверджуючи, що будь-яка високоморальна людина може знайти Бога, ми тим самим створюэмо релігію без сліз, життєвих переживань і взаємовідносин.

4. Без гніву немає любові.

Вчення про Божий гнів і Його суд викликає огиду у сучасних людей: "Я не вірю в Бога, який прирікає людей на вічні муки в пеклі. Як люблячий Бог може бути переповнений гнівом?"

Таким чином, проповідуючи про пекло, ми маємо пояснити, що Бог, Який не гнівається, не може бути люблячим Богом. Ось як я намагався пояснити цю ідею в своїй проповіді:

"Люди запитують: "Як люблячий Бог може бути переповнений гнівом?" Але люблячий чоловік часто гнівається. В своїй книзі "Надія має свої причини" Беккі Піппет пише: "Тільки подумайте про те, що ми відчуваємо,коли наша кохана людина руйнує себе необдуманими вчинками і сумнівними зв'язками. Невже ми будемо відноситись до нього із підвищеною терпимістю, як до незнайомця? Сумніваюсь... Гнів не є протилежністю любові. А от ненависть - так. Крайнім проявом ненависті є байдужість".

Далі Піппет цитує Є.Г. Гіффорда: "В даному випадку людська любов являє собою прийнятну аналогію. Чим більше отець любить сина, тим більше він ненавидить в ньому п'яницю, брехуна, зрадника".

На основі цих слів Піппет робить наступний висновок: "Якщо я, гріховна жінка, піддана самолюбуванню, можу відчувати стільки болі і гніву відносно стану певного чоловіка, тоді які почуття виникають у морально досконалого Бога, Який створив цю людину. Божий гнів не є гріховнив вибухом почуттів. Божий гнів - це упорядковане потивлення гріховному раку, що пожирає людський рід, який Він любить всім Своїм серцем".

Тім Келлер є пастором Пресвітеріанської церкви Відкупителя в Нью-Йорку.

Повний текст статті Тіма Кєллєра "Проповідь про пекло в епоху терпимості" (російською мовою) читайте на сайті Реформатский взгляд.