"Спротив і покора" (вибране) — Дітріх Бонхьоффер

Про дію Бога в історії. Декілька пунктів мого кредо.

Я вірю, що Бог із всього, навіть із найбільш дурного, може і хоче створити добро. Для цього Йому потрібні люди, які використовують всі речі у благих цілях. Я вірю, що Бог в будь-якій біді намагається дати нам стільки сили спротиву, скільки нам потрібно. Але Він не дає її завчасно, щоби ми не надіялись на себе, а лише на Нього. Така віра повинна була би звільнити від всякого страху перед майбутнім. Я вірю, що навіть наші помилки і заблудження не даремні і що Богу не важче з ними справитися, аніж з нашими так званими добрими ділами. Я вірю, що Бог - не позачасовий фатум, Він очікує щирої молитви і відповідальних справ і не залишається безучасним.

Співстраждання

Варто враховувати, що більшість людей отримують уроки лишень з досвіду, отриманого на власній шкурі. Цим пояснюється, по-перше, неймовірна нездатність до попереджувальних дій будь-якого роду: намагаються уникнути небезпеки до тих пір, допоки не стає піздно; по-друге, глухота до страждання інших. Співчуття ж виникає і зростає пропорційно зростаючому страху від загрозливої близькості нещастя. Багато можна сказати на виправдання такої позиції: з етичної точки зору —  не хочеться спокушувати долю; внутрішню переконаність і силу до дії людина отримує лишень в серйозному випадку, ставшому реальністю; людина не несе відповідальності за всю несправедливість і всі страждання у світі і не хоче вставати в позу світового судді; із психологічної точки зору — нестача фантазії, чутливості, внутрішньої відмобілізованості компенсується непохитним спокоєм, невтомною працьовитістю і розвинутою здатністю страждати. Із християнської точки зору, однак, всі ці доводи не повинні вводити в оману, бо головне тут — нестача душевної широти. Христос уникав страждань, допоки не пробила його година, а тоді — добровільно прийняв їх, оволодів ними і подолав. Христос, як говориться в Писанні, пізнав Своїм тілом всі людські страждання як своє власне страждання (недосяжно висока думка!), Він взяв їх на себе добровільно, вільно. Нам, звісно, далеко до Христа, ми не покликані спасти світ своїми власними ділами і стражданнями, нам не варто взвалювати на себе ярмо неможливого і мучитися, усвідомлюючи нездатність його винести, ми не Господь, а знаряддя в руці Господа історії і лишень в доволі обмеженій мірі здатні дійсно співстраждати стражданням інших людей. Нам далеко до Христа, але якщо ми хочемо бути християнами, то ми повинні отримати частину сердечної широти Христа — відповідальним вчинком, в потрібний момент добровільно піддаючи себе небезпеці, і справжнім співстражданням, джерелом якого є не страх, а звільняюча і спасительна Христова любов до всіх страдаючих. Пасивне очікування і тупе споглядання — не християнська позиція. До справи і співстраждання закликають християнина не так власний гіркий досвід, скільки митарства братів, за яких страждав Христос.

Про страждання

Непомірно легше страждати, підкоряючись людському наказу, аніж здйіснюючи вчинок, зробивши вільний вибір, взявши на себе відповідальність. Непорівнянно легше страждати в колективі, аніж наодинці. Безкінечно легше почесне страждання у всіх на очах, аніж муки в безвісті і з ганьбою. Неймовірно лечше страждати тілесно, аніж духовно. Христос страждав, зробивши вільний вибір, наодинці, а безвісті і з ганьбою, тілесно і духовно, з тої пори мільйони християн страждают разом із ним.

Майбутнє і сьогодення

Нам досі здавалося, що можливість планувати своє життя як в професійному, так і в особистому аспекті відноситься до невід'ємних людських прав. З цим покінчено. Силою обставин ми втягнуті в ситуацію, в якій вимушені відмовитися від піклування про "завтрашній день" (Мф. 6, 34), при чому істотно, чи робиться це з вільної позиції віри, що має на увазі Нагірна проповідь, або ж як вимушене рабське служіння поточному моменту. Для більшості людей вимушена відмова від планування майбутнього означає означає безвідповідальну, легковажну чи розчаровано-безучасну капітуляцію перед поточним моментом; небагато хто все ще пристрасно страждають про кращі часи в майбутньому, намагаючись відволікти себе цим від думок про майбутнє. Обидві позиції для нам рівно неприйнятні. Для нас залишається дуже вузький і ледве помітний шлях - приймати будь-який день так, як немовби він останній, і все ж не відмовлятися при цьому від віри і відповідальності, немовби у нас попереду ще більше майбутнє. "Будинки і поля і виноградник будуть знову купуватися в землі цій" — так, здається, пророкував Єремія (в парадоксальному протиріччі зі своїми єреміадами) напередодні руйнування священного міста; перед лицем повної відсутності всякого майбутнього це було божественне знамення і запорука нового, великого майбутнього. Мислити і діяти не втрачаючи з вигляду майбутнє покоління, зберігши при цьому готовність без страху і турбот залишити цей світ в будь-який день, - ось позиція, практично нав'язана нам, і хоробро стояти на ній нелегко, але необхідно.

Оптимізм

Розумніше за все бути песимістом: розчарування забуваються, і можна без сорому дивитися людям в очі. Оптимізм тому не в честі в розумних людей. Оптимізм по своїй сути не погляд понад поточною хвилиною, це життєва сила, сила надії, що не втрачається там, де розчарувалися інші, сила не вішати голову, коли всі старання здаються марними, сила зносити удари долі, сила не віддавати майбутнього на поталу противнику, а розпоряджатися ним самому. Звичайно, можна зустріти і дурний, несміливий оптимізм, який недопустимий. Але ніхто не повинен дивитись зверхньо на оптимізм як волю до майбутнього, навіть якщо він сто разів помилиться; оптимізм — це життєве здоров'я, його потрібно берегти від заразних хвороб. Є люди, які не приймають його всерйоз, є християни, що не вважають цілком благочестивим надіятися на краще земне майбутнє і готуватися до нього. Вони вірять, що в хаосі, безпорядку, катастрофах і полягає зміст сучасних подій, і тому уникають (хто розчаровано і безучасно, хто в благочестивому бізі від світу) відповідальності за подальше життя, за нове будівництво, за майбутні покоління. Цілком можливо, що завтра наступить Страшний суд, але лишень тоді ми добровільно відкладемо наші справи до кращих часів, не раніше.

Дітріх Бонхьоффер (нім. Dietrich Bonhoeffer; 1906 - 1945) — німецький лютеранський пастор, теолог, учасник антинацистського заговору і один із творців Проголошуючої церкви. В квітні 1943 року був арештований, звинувачений у "підриві збройних сил". Тоді ж його помістили в тюрму Тегель. Там він працював на записками, що склали опубліковану посмертно в 1951 році книгу "Спротив і покора". За місяць до капітуляції Німеччини, 9 квітня 1945 року, був страчений шляхом повішання у концтаборі Флоссенбюрг (Баварія).