Церква і війна — Денис Подорожний

Навряд чи хто із християн здорового глузду вважає, що війна — це добро. Але складність полягає в тому, що засудження війни і проголошення важливості миру не завжди приносить очікуваний результат. Коли озброєне протистояння стає данністю, а не просто філософською концепцією, то віруючі часто опиняються в глухому куті. Вони просто не знають, що робити? Як чинити? Як дивитись з біблійної сторони на те, що відбувається?

Ось чому отці церкви, богослови і християнські мислителі намагались знайти відповіді на непрості запитання, пов’язані з війною: Як варто церкві дивитися на неї? Чи можна християнам служити в армії? Чи всі війни однакові чи деякі можуть бути справедливими, а інші — ні?

Служителі церкви не знають усіх відповідей. Я не виняток. В підсумку, кінцевому позицію для себе визначає сам християнин. Але все ж хотілось би озвучити деякі проблемі моменти, побачити біблійні аргументи «за» і «проти», щоби мати погляд, максимально вивірений і збалансований Писанням.

Духовні витоки війни

Земні конфлікти стали втіленням війни духовної — протистояння херувима, що возгордився, названого пізніше сатаною, Своєму Творцю (Іс.14:12-14; Єзек.28:12-17; Луки 10:18; Об’явл.12:7). Диявол іменується в Писанні ворогом Господа (Мф. 13:39). В силу цього духовного протистояння риторика церкви не позбавлена військової термінології. Апостол Павло неодноразово приводить «армійські» приклади, стверджуючи, що «бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Ефес. 6:12). (Див. також 2 Кор.10:3,4; 1 Кор.9:7; 1 Тим.1:18; 2 Тим.2:3,4; Об'явл.17:14).

Коли озброєне протистояння стає данністю, а не просто філософською концепцією, то віруючі часто опиняються в глухому куті

У цих новозавітних прикладах мова йде про духовні битви. Як же справи йдуть з битвами земними? Війна це зло. В основі християнського погляду на військові дії лежить біблійне розуміння, що в досконалому Божому плані не було ані хвороб, ані горя, ані розлучень, ані вбивств. Все Боже творіння було добрим (Бут 1,2 розділ). Тільки непослух людини відкрив двері для смерті (Буття 2:17). І тільки після цього людина зробила перший крок до братовбивства — Каїн вбив Авеля (Буття 4:6-8).

З моменту гріхопадіння людство пережило немислиму кількість кровопролить. Перша війна описується в Біблії в Бутті 14 розділі, коли під час військового захоплення був взятий в полон Лот, племінник Авраама. Після, тільки озброєного насилля зустрічається в більшості книг Біблії, в тому числі і в Новому Заповіті, де Ісус попереджує про війни (Мф.24:6; Мр.13:7; Лук.21:9), розмовляє з римським сотником (Матв. 8:5-10), приводить у своїх притчах приклад з царем, що зібрався на війну (Луки 14:31).

Одна з десяти заповідей, даних Мойсею, звучить «Не вбий!». Ісус розширив це повеління до того, щоби зберігати серце від ненависті (Матв. 5:43-45; 1 Іван. 3:15). Наслідком цього стала ранньохристиянська позиція отців церкви, що виступали про насилля і участі у війнах. В форматі статті з нею можна ознайомитися в роботі Дмитра Дібуха «Відношення християн до війни».

Негативний погляд церкви на вбивства і війну, що стали наслідком гріхопадіння, не здатний повноцінно змінити суспільство: кровопролитні конфлікти існують і досі. Війна перестає бути філософською концепцією і стає жахливою реальністю, коли снаряд чи міна вибухає у дворі, вибиваючи вікна і двері, коли вбиті — це люди, які ще кілька хвилин назад були живі. Саме тоді християни вимушені замислитись: як реагувати на те, що відбувається?

Війна як реальність

Історія християнської думки знає багато чудових праць, які вірно описують негативний погляд на насилля. Починаючи з вчень древніх отців і закінчуючи сучасними працями на тему християнської етики (до прикладу, Річард Хейз «Етика Нового Завіту»), Церква формулює прояв насилля, як зло, що суперечить повелінню Христа в Нагірній проповіді — любити ворогів.

При цьому не можна забувати, що Писання ясно стверджує, що «ввесь світ лежить у злі» (1 Івана 5:19), а тому надія, що християнська миролюбність зупинить активне і агресивне зло, що діє на землі, є в корні наївною і не ґрунтується на Біблії. Ісус попереджував: «Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому. Але це не кінець ще» (Матв. 24:6; див. також Марка 13:7; Луки 21:9).

Негативний погляд церкви на вбивства і війну, що стали наслідком гріхопадіння, не здатний повноцінно змінити суспільство: кровопролитні конфлікти існують і досі. Війна перестає бути філософською концепцією і стає жахливою реальністю, коли снаряд чи міна вибухає у дворі, вибиваючи вікна і двері, коли вбиті — це люди, які ще кілька хвилин назад були живі. Саме тоді християни вимушені замислитись: як реагувати на те, що відбувається?

Іншими словами, війна — це погано, але це те, чому в історії «статись належить». Вона може бути інспірована дияволом, злістю, заздрістю, ненавистю людей, але від цього вона не перестає бути реальністю, яка періодично звалюється на голови невинних людей. Тому роздуми у мирних богословських університетах чи проповіді з церковних кафедр — це одне, а прийняття рішень «Що робити?» для християн, що опинились в зоні конфлікту — це цілком інше.

Богословська концепція і християнська позиція

Можна скільки завгодно закривати очі на сучасні проблеми суспільства, але від того, що хвороба і смерть — зло, все ж кількість хворих і помираючих не зменшується. Все ще не зникли злодії, вбивці, маніяки, не припинилися крадіжки машин і будинків, зґвалтування і примушення до рабства! Нам, християнам, дуже важливо відділити погляд на війну як таку від питання «Як же діяти церкві і віруючим, коли вона все ж прийшли? Як реагувати на насилля?»

Спробую пояснити проблему на прикладі, щоби побачити, що не все так просто. Уявіть собі ситуацію: на вході в молодіжний центр, де зібралось близько сотні молодих людей, стоїть озброєний охоронець — офіційний співробітник служби безпеки, навчений розрізняти терористів, знешкоджувати їх і знищувати. В один момент він помічає, як до групи молоді наближається людина з скляним поглядом. На його лобі видно легку спітнілість, рука тримає якийсь провід, під курткою щось випирає, і лише в одну з миттєвостей професійний охоронець бачить: на людині пояс смертника. Обличчя... Він десь бачив це обличчя... Точно! В базі найбільш розшукуваних злочинців! Відстань між терористом і натовпом така, що немає сенсу щось кричати — ніхто не побіжить. Газовий балончик не зупинить злочинця, як, втім, і будь-які інші нелетальні засоби. Кричати «Стій! Стріляю!» сенсу теж немає — самовбивцю смертю не налякати! Що робити? Час вимірюється в секундах...

Коли я задавав це запитання слухачам по темі «Християнська етика», то завжди знаходились ті, хто говорили «Молитись!» «Бог такого не допустить» «Зі мною цього не станеться!» Давайте не будемо повторювати цей дитячий лепет. Це сталось! Таке відбувається постійно! У світі багато беззаконників, яких намагаються зупинити в останній момент перед злочином! Що робити охоронцю? В нього (давайте ускладнимо задачу) є лише два варіанти дій: стріляти чи не стріляти! Якщо він вистрелить, то він вб’є. Кого — це друге питання. Але він вб’є людину, нехай навіть погану. Якщо він не вистрелить, то... він нікого не вб’є? А може, все-таки вб’є? Своєю бездіяльністю. Втрачені секунди, охоронець, що задумався і миттєва трагедія — смертник злітає в повітря разом з кількома десятками цілком невинних людей. Чи буде винним охоронець, якщо він завідомо знав, завідомо міг, завідомо мав право, але не зупинив злочинця? ТАК! Він винен у злочинній БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ.

Це і є Ахіллесова п’ята нашого богословського погляду на війну — провина може бути як в дії, так і в бездіяльності. Співробітник служби безпеки опинився перед вибором: або він винен у вбивстві терориста, чи в смерті двадцяти молодих людей. Він не хотів. Він не планував. Так вийшло. Він опинився перед вибором.

Діяльний гріх і гріх бездіяльності

Ми знаємо, що і Писання, і кримінальне право відрізняють злочинну дію і злочинну бездіяльність. Звичайно ж, є різниця поміж зловмисником, який втопив людину, і професійним рятівником, який бачив тонучого, був поруч, але відмовився рятувати. Відрізняється і безумець, що кидає отруту в напій недруга, і лікар, що відмовляється рятувати помираючого лишень тому, що його робочий день вже закінчився. Писання, і кримінальне право розрізняють злочинні дії і злочинну бездіяльність. Це різні злочини, але їх суть одна: один «допоміг» людині померти, інший — «дозволив». Ось чому Писання вводить в християнське вчення не тільки поняття гріха, висловленого в ділах, але і гріха, висловленого у відмові від дій: «Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить, той має гріх!» (Якова 4:17).

Це і є Ахіллесова п’ята нашого богословського погляду на війну — провина може бути як в дії, так і в бездіяльності

В Діях апостол Петро дорікає Ананії не в тому, що він закликав сатану увійти в його серце, а в тому, що допустив сатані вкласти в своє серце думку сказати неправду Духу Святому (Дії 5:3). Цар Давид особисто не вбивав Урію, як не робили цього і інші воїни царя, але по проханню Давида вони просто відійшли і залишили його в небезпеці під час сильного бою, і чоловіка Вірсавії вбили вороги (2 Хрон. 11:15). Чи виявився цар винен? Саме так!

Дилема Церкви

Звичайно, хтось скаже, що охоронець спершу повинен думати, коли йде на таку роботу, і буде правий. Його не заставляли працювати в такій складній сфері, де потрібно буде вибирати — вбити чи дозволити померти невинним людям. Тут ті, хто без зброї в руках, мають певний карт-бланш. Хоча б на час, допоки вони не опинились у непередбачуваній ситуації і перед ними не встала необхідність подібного вибору, допоки вони не зіштовхнулись з викликом — рятувати близьку людину.

Та перед нами виникає інше питання: наскільки морально для нас, ухиляючись від цих складних сфер земного життя, очікувати, що хтось зробить це замість нас? Чи припустимо, в нас — одне покликання, в інших — інше. Це означає, що кожен повинен робити свою справу. Але тоді чи має церква право висловлювати хоч трохи засудження тим, хто захищає невинних? І наскільки риторичними є слова Христа «всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мф. 26:52)? Зрозуміла відповідальність тих, «хто взяв меча», але як бути з тими, хто тримає «меч помсти»? Про це можна бути пороздумувати окремо...

Джерело: Служение "Дом на скале".

Денис Подорожний - пастор церкви в Середній Азії протягом більше двадцяти років. Дипломований спеціаліст в галузі релігієзнавства, має ступінь почесного доктора богослів'я. Також відомий активним медіа-служінням через Інтернет і телебачення.