Виправдання вірою - Джон Веслі

Питання про те, як грішник може бути виправданим перед Богом, є важливим для кожної людини. Бо поки ми є ворогами Богові, не може бути жодного справжнього миру чи непохитної радості, як дочасно, так і у вічності. Одначе, небагато хто усвідомлює важливість цього питання! Скільки непорозумінь існує з цього приводу! Для того, щоби бути справедливим, розглядаючи таке важливе питання, я спробую показати:

1. що є основою доктрини виправдання.

2. що таке виправдання.

3. хто отримує виправдання.

4. на яких умовах можна отримати виправдання.

I. Що є основою доктрини виправдання?

За образом Божим людина була створена святою, як і Створивший її є святим, милосердною, як і Творець її милосердний, досконалою, як і Отець її небесний досконалий. Позаяк Бог є любов, то людина, перебуваючи в любові, перебувала в Бозі, а Бог в ній. Вона була також чистою від будь-якого гріха, як і Бог є чистим. Вона не знала зла і була всередині і ззовні безгрішною, непорочною. Вона "любила Господа Бога свого всім серцем своїм, всім розумом своїм, всією душею і силою".

Такій праведній і досконалій людині Бог дав досконалий закон, відносно якого Він вимагав повного і досконалого послуху, бездоганного виконання. Не було зроблено жодного виключення відносно виконання цієї заповіді, позаяк людина цілком відповідала поставленій задачі.

Людина не послухалась Бога. Вона вкусила заборонений плід. В той день вона була засуджена праведним судом Божим.

Мудрість Божа додала один пункт до закону любові, написаному в людському серці: "з дерева знання добра й зла не їж від нього...". Так само передбачалось і покарання: "...бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!". Таким був стан людини в Раю. Безкорисливою любов'ю Божою вона була свята і щаслива, вона знала Бога, любила Його і насолоджувалась спілкуванням з Ним. І вона могла жити вічно в любові, якщо би була послушна Богові у всьому, але в противному випадку мала втратити все. "В день їди твоєї від нього, - сказав Бог, - ти напевно помреш!"

І все ж людина не послухалась Бога. Вона вкусила заборонений плід. В той день вона була засуджена праведним судом Божим. Покарання, про яке вона була попереджена, почало здійснюватись. В момент, коли вона вкусила плід, померла. Її душа була відділена від Бога, відділена від Того, без Кого вона не має життя. Таким же чином і її тіло стало смертним - смерть отримала владу над ним. Будучи вже мертвим в дусі, мертвим для Бога, залишаючись у грісі, людина направлялась до погибелі, як тіла, так і душі, у вогні незгасаючому. 

Таким чином "...через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей" через того, хто був прабатьком всіх нас. Тому-то всі є мертві, мертві для Бога, мертві у грісі, всі живуть у смертних тілах, з якими незабаром попрощаються, всі знаходяться під покаранням вічної смерті. "Бо як через непослух одного чоловіка багато-хто стали грішними", так що, "суд прийшов на всіх людей на осудження" (Римл. 5:19 і т.д.).

Все людство перебувало в цьому стані, але "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне". Він став людиною, іншою Головою людства, другим Представником всієї людської раси, тим, Хто "поніс наші немочі", "Господь поклав на Нього гріхи всіх нас", "Він приніс Свою душу в жертву за гріх". Він пролив Свою кров за грішників. Він викупив мене і все людство, принісши повну, досконалу і достатню жертву у відплату за гріхи всього світу.

Беручи до уваги те, що Син Божий "вкусив смерть за кожну людину", Бог "зараз" примирив із Собою світ, не залічуючи людям їх минулі "беззаконня". Тому-то "як через переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей". Віддавши на страждання Свого Сина, Бог обіцяє, за єдиної умови (відповідати якій Він нам сприяє), що відмінить неминуче покарання на наші гріхи, відновить нас до благовоління Свого, відродить наші мертві душі до духовного життя в якості задатку вічного життя.

Все людство перебувало в цьому стані, але "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне".

Це і є основою всієї доктрини оправдання. Як гріхом першого Адама, який був не тільки праотцем, але і представником всіх нас, ми всі втратили Боже благовоління (Апостол Павло говорить про це: "суд прийшов на всіх людей на осудження"), так і жертвою за гріх, принесеною другим Адамом, в якості представника всіх нас, Бог примирений зі всім світом настільки, що дав нам новий заповіт. Коли умова Його виконана, "вже немає жодного осуду", і "ми оправдані дарма завдяки Його благодаті, через викуплення у Христі Ісусі".

II. Що таке виправдання?

Очевидно, що термін виправдання не означає, що хтось стає праведним і правим буквально. Все це наслідки освячення, яке є до певної міри миттєвим плодом виправдання, але все ж є окремим Божим даром. Перше має на увазі те, що Бог робить для нас через Сина Свого, друге - що Він виробляє в нас Духом Своїм. І хоча в деяких рідкісних випадках термін виправдання використовується у настільки широкому сенсі, що включає в себе і освячення, в Писанні є розмежування поміж цими двома поняттями.

Писання ясно говорить, що виправдання є прощенням гріхів. Це акт Бога Отця, яким, заради жертви Сина Свого, Він "проявляє Свою праведність (чи милість) омиттям минулих гріхів".

Менше за все термін виправдання має на увазі, що Бог помиляється в тих, кого виправдовує, вважаючи, що вони є тими, ким вони не є, або що Він вважає їх за одних, а вони насправді інші. Це не значить, що Бог судить про нас врозріз з реальністю, що Він оцінює нас краще, ніж ми є насправді чи впевнений в нашій праведності, коли ми не праведні. Звичайно ж, ні! Суд Божий завжди відповідає істині. Ніяк не може поєднуватися з Його безпомилковою мудрістю ситуація, коли Бог думає, що я невинний, судить про мене, що я праведний і святий, тому що хтось інший є таким. Він не може сприйняти мене за Христа, Давида чи Авраама. Нехай будь-яка людина, якій Бог дав розуміння, розважить над цим без упередженості, і тожі неможливо буде не побачити, що таке розуміння виправдання суперечить здоровому глузду і Писанню.

Писання ясно говорить, що виправданням є прощення гріхів. Це акт Бога Отця, яким, заради жертви Сина Свого, Він "являє Свою праведність (чи милість) омиттям минулих гріхів". Це природнє пояснення, якого притримується Святий Павло протягом всього свого послання. Він пояснює це сам в цьому розділі і в наступному. Таким чином, у наступних віршах він говорить: "Блаженні, кому прощені беззаконня, і кому прикриті гріхи. Блаженна людина, якій Господь не порахує гріха!" Тому, хто виправданий, Бог "не порахує гріха" на осудження. Всі його минулі гріхи в думках, словах, вчинках - покриті, загладжені і не будуть згадані супроти нього, так, немовби їх ніколи не було. Бог не воздасть такому грішнику стражданням, на яке він заслужив, бо Син постраждав за нього. З того часу, як ми "примирились з Богом", Він любить, благословляє і сприяє нам так, немовби ми ніколи не грішили.

III. Хто отримує виправдання?

Тоді хто ж отримує виправдання? Апостол Павло нам чітко говорить - нечестиві. Бог оправдує нечестивих і нікого окрім нечестивих, бо лише грішники потребують прощення, і що, як не гріх, може бути прощено. Тому прощення напряму відноситься до гріху і ні до чого іншого. Саме наші беззаконня Він "не згадає більш".

Ті, хто стверджує, що людина має бути святою до того, як вона може бути виправдана, ігнорують це. Подібне неможливе, бо там, де немає Божої любові, та немає і святості. Не може бути любові до Бога без усвідомлення того, що Він любить нас. Не святий, але грішник отримує прощення в той час, коли вважається грішником. Бог оправдовує не тих, хто вже святі, але нечестивих. На яких умовах Він це робить, буде розглянуто нижче. Але якою би не була умова, це не святість. Наполягати на цьому - значить стверджувати, що Агнець Божий бере на Себе лише ті гріхи, які вже забрані.

Серце грішника по своїй суті - зло, поки на нього не проллється Божа любов. Якщо дерево зіпсоване, то такі і плоди: "бо погане дерево не може приносити доброго плоду". Хтось заперечить: "Ну ні, людина, перед тим як отримати оправдання, має нагодувати голодного чи одягнути нагого - і все це добрі діла". Відповідь проста: він може це робити і до того, як отримав оправдання. Це є, в певному сенсі, "добрі діла", вони "добрі і корисні людям". Але це не означає, що вони, строго кажучи, добрі самі по собі чи добрі в Божих очах. Всі істинні добрі діла йдуть слідом за виправданням, вони добрі і "угодні Богу у Христі", тому що походять від істинної і живої віри. Всі справи, звершені до виправдання, не благі в християнському сенсі, позаяк вони не походять з віри в Ісуса Христа (хоча можливо з якогось роду віри в Бога). І позаяк вони не здійснені таким чином, як Бог повелів, ми знаємо (яким би дивним це не здалось комусь), що в них є природа гріха.

Тоді хто ж отримує виправдання? Апостол Павло нам чітко говорить - нечестиві.

Можливо той, хто сумнівається в цьому, не розглянув як належить причину, розкриту тут, відносно того, чому жодні діла, звершені до виправдання, не можуть бути насправді благими. Аргумент наступний: жодні діла не є благими, якщо вони не звершені так, як Бог повелів; тому жодні діла, звершені до виправдання, не є благими. Твердження про те, що жодні діла, звершені до виправдання, не відповідають тому, як Бог повелів, видасться нам ще більш очевидним, якщо ми розглянемо, що Бог дав повеління про те, щоби всі наші діла звершалися у любові, в тій любові до Бога, яка творить любов до всього людства. Але жодна із цих справ не може бути звершена в такій любові, поки в нас немає любові Отця, а цієї любові в нас не може бути, допоки ми не приймемо "Духа усиновлення, що кличе в наших серцях: Авва, Отче!". Тому, якщо Бог не виправдовує нечестивого і того, який (в цьому сенсі) "не робить добрих діл", тоді жодна людина не може бути виправданою.

IV. На яких умовах можна отримати виправдання?

Отож, на яких умовах людина може бути виправдана? За єдиної умови, якою є віра. "Віруючий не засуджений", але він "перейшов від смерті в життя". "Бо праведність (чи милість) Божа за вірою в Христа Ісуса всім і на всіх тих, хто вірить" - "Якого Бог назначив в жертву умилостивлення, через віру в Його кров; щоби бути Йому справедливим і (відповідно до Своєї справедливості) виправдовуючим всякого віруючого в Ісуса". Тому ми робимо висновок, що "людина виправдується вірою, без діл Закону", без попереднього послуху моральному закону, який він не міг до цього часу виконати. Те, що річ тут йде про моральний закон, видно із наступного: "Тож чи не нищимо ми Закона вірою? Зовсім ні, але зміцнюємо Закона". Що за закон ми зміцнюємо вірою? Не ритуальний закон, не церемоніальний закон Мойсея. Замість цього великий, незмінний закон любові, святої любові до Бога і ближнього свого.

Віра є божественним, надприроднім доказом чи впевненістю в існуванні невидимого, яке не сприймається нашими тілесними відчуттями. Віра, що виправдовує, містить в собі не тільки божественну впевненість в тому, що "Бог у Христі примирив із Собою світ", але також і вірну впевненість в тому, що Христос помер за мої гріхи, що Він полюбив мене і віддав за мене Себе. Коли б грішник не увірував, Бог виправдовує його: Бог, заради Сина Свого, прощає того, хто не мав у собі до того моменту нічого хорошого. Насправді Бог попередньо подарував йому покаяння, але те покаяння було нічим іншим, як глибоким усвідомленням того, що в його душі немає добра, але присутнє всіляке зло. І все добре, що він робить, він робить з того моменту, як вперше увірував в Бога через Христа. Це є плід віри. Спочатку дерево добре, а потім і плід добрий.

Ми маємо бути обережними, щоби нам не відступити від Бога через віру, що коливається: Петро, коли йшов по воді до Христа, через те, що ослаб у вірі, ледь не потонув; і якщо ми також почнемо сумніватись, то можемо піти на дно, в глибину пекельного вогню. "Тому, майте тверду віру не тільки в те, що смерть Христа була для всього світу, але і в те, що Він приніс повну і достатню жертву за вас, здійснив очищення ваших гріхів так, щоби ви могли сказати, що Христос став вашим, і Його заслуги відносились до вас".

Віра є єдиною необхідною умовою.

Стверджуючи, що така віра є умовою виправдання, я маю на увазі перш за все те, що немає жодного виправдання без віри. "Віруючий вже не засуджений", а поки він не увірує, це засудження не може бути зняте, але "гнів Божий перебуває на ньому". Позаяк "немає жодного іншого імені під небом, даного людям", окрім імені Ісуса, немає жодної іншої заслуги, якою засуджений грішник міг би врятуватись від провини гріху, немає і іншого шляху стати причастником Його заслуг, окрім віри в ім'я Його. Які б добродійства (так звані) людина не мала, які б добрі діла (так звані) не чинила, все це не принесе жодної користі; вона все ще дитина гніву, поки не повірить в Ісуса.

Тому віра є єдиною необхідною умовою. Це другий пункт, який варто відмітити. Саме в той момент, коли Бог дарує віру (бо вона - дар Божий) "нечестивому", "тому, хто не чинить добрих діл", "віра залічується йому в праведність". До цього він не має жодної праведності чи невинності взагалі. Але "віра залічується йому в праведність" саме в той момент, коли він увірує. Це не означає, що Бог вважав його тим, ким він не був. Але так як Він "зробив Христа гріхом за нас", тобто поводився з Ним, як з грішником, караючи Його за наші гріхи, то Він вважає нас праведними з моменту, коли ми увірували в Нього. Тобто, Він не карає нас за наші гріхи, але поводиться з нами так, немовби ми були невинними і праведними.

Звичайно ж будь-які труднощі у прийнятті доктрини, що "віра є єдиною умовою виправдання" мабуть виникають через її нерозуміння. Ми маємо на увазі наступне: віра є тим єдиним, без чого ніхто не може бути виправданим; єдиним, що обов'язково і абсолютно необхідно для отримання прощення. І якщо б людина мала все що завгодно, окрім віри, вона не могла би бути виправданою. Отже, якщо вона не має всього іншого, але має віру, то вона не може бути не виправдана. Уявімо, що будь-який грішник, в повному сенсі своєї повної розбещеності, своєї крайньої нездатності думати, говорити чи чинити добро, і у своїй абсолютній придатності до пекельного вогню, повністю покладе своє уповання на милість Божу у Христі (що він насправді може зробити тільки благодаттю Божою), то хто тоді може сумніватися в тому, що він в той же момент отримає прощення? Хто стверджуватиме, що необхідно ще щось для того, аби грішник зміг отримати виправдання? Отже, якщо коли-небудь був хоча б один такий випадок (а їх невже не мільйони?), то з цього явно слідує, що віра, у вищеописаному сенсі, є єдиною умовою виправдання.

Не дрібним, винним, грішним істотам, що отримують всі ті благословіння, якими вони насолоджуються (від краплі води, що прохолоджує наш язик, до багатств слави у вічності), питати в Бога, чому Він поступив саме так, а не інакше. Буде недоречно, якщо ми будемо вимагати від Нього відповіді на запитання: "Чому Ти зробив віру єдиною вимогою для виправдання? Чому Ти постановив: віруючий, і тільки він, спасеться?" Це саме той момент, на якому так сильно наголошує Апостол павло в дев'ятому розділі цього послання (до Римлян). Умови виправдання повинні залежати не від нас, але він Того, хто нас покликав; немає жодної несправедливості в Бога в тому, що Він постановив Свої власні умови, які не відповідають нашим, але відповідають Його благоволінню, і Він може справедливо заявити: "Кого помилувати, того помилую", а саме того, хто вірить в Ісуса. "не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить", вибирати умови, необхідні для того, щоби бути прийнятим Богом, "але від Бога, що милує" і приймає нас виключно по Своїй безкорисливій любові і незаслуженій нами благості. "Тому, кого помилувати, Він помилує", тобто, віруючих в Його улюбленого Сина; "а кого хоче", тобто тих, хто не вірує, "Він ожорсточує", віддає в кінці кінців ожорсточенню сердець їхніх.

Ти, беззаконнику, хто слухає чи читає ці слова! Ти, дрібний, нікчемний, безнадійний грішник! Я благаю тебе перед Богом, Суддєю всіх, йди прямо до Нього зі всім своїм беззаконням.

Ми можемо лише скромно припустити, що однією із причин, чому Бог постановив саме таку умову виправдання, є те, щоби відняти гордість в людини. По великому рахунку, саме через спокусу гордістю, коли спокусник сказав: "Ви станете, як боги", Адам впав і приніс в світ гріх і смерть. Тому це був приклад мудрості, гідної Бога, встановити таку умову примирення для Адама і його нащадків, яка ефективно б їх смиряла. Саме такою є віра. Бо той, хто приходить до Бога по такій вірі, має приходити як простий грішник, всередині і ззовні самознищений і самопринижений, що не приносить до Бога нічого, окрім свого беззаконня, не посилається ні на що, окрім свого гріха і нікчемності. Лише у цьому випадку він зможе дивитись на Ісуса, як на повну і єдину жертву умилостивлення за його гріхи. Тільки таким чином він може отримати "праведність, яка від Бога за вірою".

Ти, беззаконнику, хто слухає чи читає ці слова! Ти, дрібний, нікчемний, безнадійний грішник! Я благаю тебе перед Богом, Суддєю всіх, йди прямо до Нього зі всім своїм беззаконням. Дивись, не загуби своєї душі, посилаючись на свою праведність. Приходь як повністю нечестивий, винний, загинувший, знищений, такий, що заслуговує покарання і йде дорогою в пекло; і тоді ти знайдеш благовоління в Його очах і пізнаєш, що Він виправдовує нечестивих. Таким чином ти будеш омитий кров'ю окроплення як немічний, пропавший грішник. Дивись на Ісуса! Є Агнець Божий, що бере на Себе твої гріхи! Не посилайся на свої діла чи на свою праведність! Це означало би повністю відректись від Господа, хто викупив тебе. Посилайся тільки на кров - викуп, заплачений за твою горду, вперту, грішну душу. Хто ти, той, хто бачить і усвідомлює своє внутрішнє і зовнішнє беззаконня? Ти - людина! Я закликаю тебе стати дитиною Божою за вірою! Ти, хто вважає, що саме тобі личить пекло - саме тобі личить примножувати Його славу, славу Його безкоштовної благодаті, що виправдовує нечестивого і того, що не вчинив добра. О, прийди скоріш! Увіруй в Господа Ісуса і ти, навіть ти, будеш примирений.

Джон Веслі (28 червня 1703 - 2 березня 1791) - англійський протестантський проповідник і засновник (разом із Джорджем Уайтфільдом (1714-1770)) методизму.