Принцип Sola Scriptura і Реформація — Н.Т. Райт

«Поверніться до Писання, — наголошували вони, — і ви прочитаєте там про викупну смерть Ісуса, а не про месу; про виправдання через віру, а не про чистилище; про владу Божого слова, а не папи». Їх наполегливі заяви про те, що Писання містить у собі все необхідне для спасіння (думка, яка досі ясно і чітко прослідковується у вченні більшості церков, що беруть свій початок в Реформації), була частиною їх протесту проти включення католиками таких догматів, як вчення про передвтілення, в число обов’язкових артикулів віри. Реформатори ніколи не стверджували, що для спасіння необхідно вірити в кожне слово, що міститься в Писанні. На їх думку, це гасло, з одного боку, виступало в ролі обмежувача: спасіння не потребує віри у будь-що, окрім Писання. З іншого боку, воно служило застереженням: великі істини Писання є єдиним шляхом до спасіння і ті, кому довірено служіння проповіді, не мають права привносити у своє вчення що-небудь інше.

Отже, реформатори заявили про перевагу Писання над церковними традиціями, буквального змісту — перед засиллям трьох інших і, зрештою, права кожного християнина самостійно читати Біблію — перед присвоєнням священних текстів обраним колом людей, що володіють латиною. Таким чином вони намагались довести, що церква впала в заблудження, і тепер Бог бажає з допомогою Писання повернути її на шлях істинний. Писання неможна вважати простим інструментом, що використовується для доказу чи спростування конкретної ідеї. За умови вірного тлумачення, в процесі котрого належна увага надається головній темі Нового Завіту — розп’яттю і воскресінню Ісуса Христа як поворотному моменту в історії людства (що сталось одного разу і не може повторюватись в кожній месі), Боже слово зможе знову звершувати свою працю оновлення в серцях і в життях простих людей. Саме турбота про простих людей спонукала деяких великих реформаторів виступити в ролі перекладачів, найвідоміші з них — Лютер в Німеччині і Тіндейл в Англії. Обидва вони залишили незгладимий слід не лише в християнському мисленні, але і в мовній науці на багато століть наперед.

Буквальний зміст в епоху Реформації

Важливо відмітити різницю в значенні, що існує поміж одним з основних спеціальних термінів, що використовувався реформаторами, і змістом, який вкладається в це слово в наш час. Наполягаючи на буквальному тлумаченні Писання, реформатори мали на увазі першу з чотирьох середньовічних різновидів змісту. Як ми вже переконались, це часто відноситься до безпосереднього історичного змісту і основі Писання (не варто, до прикладу, шукати прихований зміст в словах Писання про те, що Храм був збудований слугами Соломона). Однак якщо буква тексту — конкретні слова, вжиті авторами чи редакторами, містить в собі метафору, значить буквальний зміст буде одночасно і метафоричним. Тому, можливо до нашого сум’яття, буквальний зміст Пс. 17:9, де говориться як «із ніздер Його бухнув дим», полягає в тому, що ця яскрава метафора дозволяє псалмоспівцю живо зобразити страшний гнів Господа на гнобителів Його народу.

Реформатори з великою увагою відносились до роз’яснення даного моменту, коли мова йшла про метафоричний зміст слів, проголошених Ісусом на Таємній Вечері («Це є тіло моє»), на протилежність тому, що сьогодні б назвали буквальним тлумаченням ми з вами. Твердження, немовби слова Ісуса (як тепер кажуть) варто сприймати буквально, означало би повернення до доволі грубої форми передвтілення. Буквальним реформатори називали той зміст, який вкладали в Писання його автори і який в нашому випадку варто розуміти образно. Залишивши в стороні дану конкретну ситуацію, необхідно пам’ятати, що спроба витягнути буквальний зміст Писання в надії вирішити суперечку, використовуючи термінологію реформаторів, увінчається успіхом лише в тому випадку, якщо ми маємо на увазі буквальний в протилежність не метафоричному (адже первинний зміст цілком може містити в собі метафору), а трьом іншим середньовічним різновидам змісту (алегоричному, аналогічному і моральному). Це один із багатьох прикладів, коли звернення до риторичних прийомів реформаторів повинно бути ретельно продумано. Сьогодні прихильників буквального розуміння тексту найчастіше ототожнюють із фундаменталістами. Акцент же реформаторів на буквальному розумінні жодним чином не відповідає такій позиції...

Реформатори і передання

Хоча реформатори відмовлялись визнати небіблійне передання в якості незалежного авторитетного джерела (багато з них любили цитувати такі уривки, як Марка 7:8, де Ісус суворо засуджує книжників і фарисеїв, що поставили людські звичаї вище за божественну заповідь), вони часто звертались до праць Отців церкви, демонструючи свою спадкоємність з більш ранніми традиціями тлумачення, що були попередниками середньовіччя. Адже їх нерідко звинувачували у відкиданні зібраного століттями досвіду. «Церква існує протягом от уже п’ятнадцяти століть, — заперечували їх противники, — де весь цей час були ви?» Подібно до Іринея в його боротьбі з гностицизмом, вони знову і знову повертались до лексично обґрунтованого історичного тлумачення (багато реформаторів, зокрема, Жан Кальвін, були видатними біблійними тлумачами) у спробі попередити спотворення первинного змісту, що утверджує цілком інше світосприйняття, характерне для середньовічної церкви. Однак існує думка, що реформатори не пішли далі тупика, в який їх завело протиставлення Писання і традиції. Вони об’являли себе наслідниками кращих традицій минулого, але так і не змогли пояснити можливість співіснування самого Писання і коментарів церкви, зроблених в процесі його прочитання.

Писання і передання в період Контрреформації

Тридентський Собор, скликаний папою для того, щоби гідно відповісти на звинувачення і пропозиції реформаторів, розглянувши питання про Писання і передання, виробив догмати, які і досі є невід’ємною частиною римо-католицького вчення і катехизису. Зібрані у Тренто проголосили (Засідання 4.8; 8 квітня 1546 року), що Писання і передання мають рівним авторитетом. Чотириста років пізніше Другий Ватиканський Собор об’явив, що Писання і передання «протікають з одного невичерпного божественного джерела, зливаючись у єдиний потік і прагнучи до загальної цілі». Протестанти ж завжди бачили в Писанні критерій оцінки того, які передання є істинним тлумаченням Писання (таким, наприклад, майже у всіх церквах вважається Нікейський символ віри), а які містять в собі спотворення. Суперечки з цього приводу не стихають і в наші дні.

Уривок із книги Ніколаса Томаса Райта "Авторитет Писання і влада Бога" © Коллоквиум, 2007 (Nicholas Thomas Wright, "Scripture and the Authority of God"), розділ 7 "Писання в період з другого по сімнадцяте століття".

Придбати книгу Ніколаса Томаса Райта "Авторитет Писання і влада Бога" (російською мовою) Ви можете в Інтернет-магазині видавництва "Коллоквіум".

Ніколас Томас Райт (Nicholas Thomas Wright) — англіканський єпископ і провідний спеціаліст по Новому заповіту. Райт був єпископом Дарему в Церкві Англії з 2003 і до своєї відставки в 2010 році. В даний час він є профессором-дослідником Нового заповіту і раннього християнства в коледжі Св. Марії, Університет Сент-Ендрюс в Шотландії. Серед сучасних дослідників Нового заповіту, Райт є важливим послідовником традиційних поглядів на богословські погляди, в тому числі тілесне воскресіння Христа і друге пришестя.