Свобода християнина — Мартін Лютер

Багато хто вважає християнську віру простою річчю і немало людей відносять її до добродійств. Вони роблять це тому, що ніколи не переживали її і не розуміють тієї великої сили, яка є у вірі. Не може добре написати про віру, або ж зрозуміти те, що вже було про неї написано, той, хто в той чи інший час не випробовував мужності, яку віра дає людині, що зустрічається із бідами і утисками. Той же, хто вкусив хоча б нікчемну кількість віри, ніколи не зможе написати, висловити, обдумати чи наслухатись достатньо про неї. Це живе «джерело води, що тече в життя вічне», як Христос називає її в 4-му розділі Євангелія від Івана [14].

Щодо мене, то, хоча я маю і не так багато віри, щоби хизуватися цим, і усвідомлюю, наскільки малий мій запас [віри], тим не менш, я маю надію, що досягнув певної віри, хоча і був підданий різним великим спокусам; і я надіюсь, що я можу обговорити це, якщо і не більш витончено, то, без сумніву, більш точно і по суті, аніж це вже зробили згадані прямодушні письменники і хитромудрі суперечники.

Для того, аби зробити цей шлях більш гладким для непросвітлених, — бо лише їм я і служу, — я введу дві передумови про свободу і рабство духа:

Християнин є цілком вільним паном всього сущого, і не підвладний нікому;

Християнин є покірним слугою всього сущого, і підвладний всьому.

Здається, що дві цих тези суперечать одна одній. Однак, якщо обґрунтувати їх відповідним чином, то разом вони могли б прекрасно слугувати нашій цілі. Обидві ці тези є твердженнями самого Павла, який говорить в 1-му Посланні до Коринтян 9 [19]: «Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх», і в Посланні до Римлян 13 [8]: «Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного». Любов, за самою своєю природою, готова служити і бути підвладною тому, кого вона любить. Так і Христос, хоча і будучи Господом всього сущого, «родився від жони, та став під Законом» (Гал. 4:4), і, таким чином, був одночасно вільною людиною і слугою, «в Божій подобі... і подобою... як людина» (Фил. 2, б-7).

Давайте спочатку, однак, розглянемо дещо більш віддалене від нашої теми, але більш очевидне. Людина має подвійну природу — сутність духовну і сутність фізичну. Відповідно до своєї духовної природи, на яку люди посилаються як на душу, він називається духовною, внутрішньою, чи новою [оновленою] людиною. Відповідно до своєї фізичної сутності, на яку люди посилаються як на тіло, він називається тілесним, зовнішнім, або старим чоловіком — чоловіком, про якого апостол пише у 2-му Посланні до Коринтян 4 [16]: «бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній». Через цю відмінність сутностей, в Писаннях наводяться суперечливі твердження відносно однієї і тієї ж людини, позаяк ці два чоловіка, заховані в одному, суперечать один одному: «бо тіло бажає противного духові, а дух противного тілу», згідно із Гал. 5 [17].

Розгляньмо спочатку внутрішнього чоловіка, щоби побачити, наскільки праведним, вільним і благочестивим стає християнин, коли духовний, новий, внутрішній чоловік стає його сутністю. Очевидно, що ззовні ніщо не чинить жодного впливу на формування християнської праведності чи свободи, або ж на формування неправедності, чи рабства. Це твердження можна довести, навівши простий аргумент. Яка користь душі від того, що тіло робить все, що забажає? Бо у цьому всьому можуть мати успіх навіть найбільш безбожні раби гріха. З іншої сторони, як погане здоров’я, заточення, чи голод, чи спрага, чи будь-які інші зовнішні біди можуть пошкодити душі? Навіть найбільш благочестиві люди і люди вільні, бо мають вільне сумління, піддаються усім цим речам. Ніщо з перерахованого не торкається ні свободи, ні рабства душі. Душі не легше від того, що тіло прикрашене священними одежами проповідника, чи знаходиться у священних місцях, чи займається виконанням священних обов’язків, молитов, постів, стриманням від якихось певних різновидів їжі, чи ж виконує певну роботу, яка може бути зроблена тіло чи в тілі. Праведність і свобода душі вимагає чогось цілком іншого, позаяк все згадане може бути виконане будь-якою гріховною людиною. Такі дії не створюють нічого, окрім лицемірства. З іншого боку, якщо тіло вдягнене в світські одежі, живе в неосвячених місцях, є і п’є так, як це роблять інші, не молиться вголос і зневажає виконанням всього того, що роблять лицеміри, то душі це не принесе шкоди.

Більш того, відмова від різноманітних справ, навіть від таких, як споглядання, роздумування і від всього, що здатна робити душа, не приносить полегшення. Одне, тільки одне необхідне для християнського життя, праведності і свободи. І це — найсвятіше слово Боже, Євангеліє Христа, як говорить Христос в (Іван. 11 [25]: «Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити» і в (Іван. 8 [36]: «Коли Син отже зробить вас вільними, то справді ви будете вільні», і в (Матв. 4 [4]): «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих». Давайте ж будемо вважати твердо доведеним, що душа може обійтись без усього, за виключенням Слова Божого, і що де Слово Боже відсутнє, там немає жодного полегшення для душі. Якщо вона має Слово Боже, вона багата і не має потреби ні в чому, бо це Слово життя, істини, світла, світу, праведності, спасіння, радості, свободи, мудрості, сили, милості, слави і всеможливих незліченних благословінь. Ось чому у всьому 118 Псалмі і в багатьох інших місцях [Писання] пророк прагне Слова Божого і зітхає по ньому, використовуючи так багато епітетів для його опису.

З іншого боку не існує більш жахливого нещастя, яке гнів Божий може скинути на людину, аніж спрага чути Його Слово, як Він говорить в Книзі пророка Амоса [8, 11]. І немає більшої милості, аніж коли Він посилає Своє Слово, як ми читаємо в Псалмі 106 [20]: «Він послав Своє слово та їх уздоровив, і їх урятував з їхньої хвороби!» Христос був посланий в цей світ не для іншого служіння, окрім служіння Слова. Більш того, все духовенство — всі апостоли, єпископи і священники — були покликані і встановлені лише для служіння Слова.

Ви можете спитати: «Що ж тоді це таке — Слово Боже — і як ним користуватися, якщо існує так багато слів Божих?» Я відповідаю: апостол пояснює це в Першому розділі Послання до Римлян. Слово — це Благовістя Боже про Сина Його, що явився в тілі, постраждав, воскрес з мертвих і прославився освячуючим Духом [Святим]. Проповідувати Христа — це значить живити душу, робити її праведною, звільнювати її і спасати її, при умові, що вона вірить в те, що проповідується. Одна лише віра є рятівним і дієвим застосуванням Слова Божого, згідно із Посланням до Римлян 10 [9]: «Бо коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся». Більш того: «кінець Закону Христос на праведність кожному, хто вірує» (Римл. 10:4). І знову в Посланні до Римлян 1 [17]: «праведний житиме вірою». Слово Боже не може бути прийняте і вирощене жодними ділами, але лише вірою. Таким чином, ясно, що як душа потребує тільки Слова Божого для свого життя і праведності, так вона виправдовується однією лише вірою і не виправдовується жодними ділами. Бо якби вона могла бути виправдана чимось іншим, вона не потребувала би Слова, а слідом, вона не потребувала би і віри.

Така віра не може існувати разом з ділами, — якщо ви претендуєте на виправдання ділами, якими б вони не були, — це те ж саме, що «скакати на двох галузках» (1Цар.18:21), як, наприклад, служіння Ваалу і цілування власної руки (Йов 31:27-28), що, за словами Йова, є великим злочином. Таким чином, в той момент, коли у вас зароджується віра, ви пізнаєте, що все, що існує у вас, цілком і повністю грішне, гідне осуду і прокляття, як апостол говорить в Посланні до Римлян 3 [23]: «бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави» і «Нема праведного ані одного... нема доброчинця, нема ні одного!» (Римл. 3:10-12). Зрозумівши це, ви дізнаєтесь, що ви потребуєте Христа, Який постраждав і знову воскрес для вас, тому, якщо ви віруєте в Нього, ви можете цією вірою стати новою людиною, бо ваші гріхи прощені і ви виправдані заслугами Іншого, – а саме лише добродійствами Христовими.

Позаяк, таким чином, ця віра може правити тільки у внутрішньому чоловіку, як говориться в Посланні до Римлян 10 [10]: «бо серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння», і позаяк тільки лиш віра оправдовує, ясно, що внутрішній чоловік не може бути виправданий, звільнений чи спасенний якими-небудь зовнішніми ділами, чи взагалі діями, і що ці діла, якими б вони не були, не можуть нічого зробити з цим внутрішнім чоловіком. З іншого боку, тільки безбожжя і невір’я серця, і жодна інша справа, роблять його винним і гідним прокляття рабом гріха. Тому першою турботою кожного християнина повинне бути відкладання вбік всякої впевненості в [добрих] ділах [13] і укріплення однієї лише віри, і через віру — зростання в пізнанні не діл, але Ісуса Христа, Який постраждав і воскрес для нього, як навчає Петро в останньому розділі свого Першого Послання (1Пет. 5:10). Жодне інше діло не може зробити [людину] християнином. Таким чином, коли юдеї питали Христа, як про це сказано в Євангелії від Івана 6 [28], що їм робити, «щоб робити діла Божі?», Він відкинув вбік ту величезну кількість справ, яку Він бачив, що вони робили, і запропонував [їм] одну справу, сказавши: «Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав» (Іван. 6:29); «бо відзначив Його Бог Отець» (Іван. 6:27).

Таким чином, істинна віра у Христа — це незрівнянне багатство, яке приносить з собою повне спасіння і позбавляє людину від всякого зла, як говорить Христос в останньому розділі Євангелія від Марка (16, 16): «Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде». Ісая передбачає цей скарб і пророкує про нього в 10-му розділі: «Господь пішле маленьке і всепоглинаюче слово на землю і земля буде повна праведності» [Порівн. з Іс. 10:22]. Він немовби говорить: «Віра, яка є легким і досконалим виконанням закону, наповнить віруючих настільки великою праведністю, що вони не будуть потребувати більше нічого для того, щоби стати праведними». Так Павло говорить в Посланні до Римлян 10 [10]: «Бо людина вірить серцем і тому оправдовується».

Якщо ви бажаєте запитати, — як це може бути, що лише віра оправдовує і пропонує нам таку велику кількість великих благ, без діл, і при цьому так багато діл, церемоній і правил залишено для нас в Біблії, як відповідаю: Перш за все, пам’ятайте, що було сказано, а саме, що одна лише віра, без діл, виправдовує, звільняє і спасає; ми пояснимо це пізніше. Тут ми повинні підкреслити, що все Писання Боже розділене на дві частини: заповіді і обітниці. Хоча заповіді і навчають тому, що добре, те, чому вони навчають, не виконується відразу ж, бо заповіді показують, що нам варто робити, але не дають нам сил робити це. Вони призначені для того, аби вчити людину пізнавати себе, щоби через них вона могла визнати свою нездатність здійснювати добре і могла повністю розчаруватися у своїх здібностях. Ось чому вони названі Старим Заповітом і складають Старий Заповіт. Наприклад, заповідь: «Не жадай [чужого]» (Вих. 20:17) доводить, що всі ми грішники, бо ніхто [з нас] не може уникнути бажання отримати щось чуже, скільки б він сам з цим не боровся. Таким чином, намагаючись не пожадати і виконати заповідь, людина вимушена прийти до розпачу від самого себе, і шукати допомоги, якої він не знаходить ні в собі, ні в комусь іншому, як [про це] сказано в Книзі Осії (13:9): «Погубив ти себе, о Ізраїлю, бо ти був проти Мене, спасіння свого». Як ми далекі від [можливості] виконання [цієї] однієї заповіді, так ми далекі від них [від виконання їх] усіх, бо для нас однаково неможливо виконати будь-яку з них.

Тепер, коли людина вивчила заповіді для того, щоби визнати свою безпомічність, і коли вона страждає від думки про те, як же можна виконати закон, — позаяк закон має бути виконаний до останньої букви, інакше людина приречена на безнадійне прокляття, — тепер, ставши воістину смиренним і нікчемним у власних очах, вона не знаходить в собі нічого, через що вона могла би бути виправдана і спасенна. І ось тут друга частина Писання приходить нам на допомогу, а саме — [тут з’являються] обітниці Божі, що проголошують славу Його, кажучи: «Якщо ти бажаєш виконати закон і «не пожадати», як заповідує закон, прийди, повір в Христа, в Якому благодать, праведність, мир, свобода і все [подібне] обіцяне тобі. Якщо ви повірите, то отримаєте все; якщо не повірите, то все втратите». Те, чого ви не можете отримати, намагаючись [самостійно] виконати всі діла закону, — яких багато і які всі [повинні бути] безкорисні, — ви швидко і легко досягаєте через віру. Бог, Отець наш [Небесний], все поставив в залежність від віри, тому кожний, хто має віру, матиме [все], той же, хто не має віри, не матиме нічого. «Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх», як сказано в Посланні до Римлян 11 [32]. Таким чином, обітниці Божі дають те, що заповіді Божі вимагають, вони виконують те, що закон приписує, щоби все сутнє могло бути тільки Божим, — як заповіді, так і виконання заповідей. Він один заповідує і Він один виконує. Таким чином, обітниці Божі належать Новому Заповіту. Насправді, вони є Новим Заповітом.

Позаяк ці обітниці Божі є святими, істинними, праведними, вільними і мирними словами, наповненими добродійством, душа, яка примкне до них з твердою вірою, буде настільки близько злита і поглинута ними, що вона не тільки розділить з ними всю їх силу, але вони просто наситять і оп’янять її. Якщо дотик Христа зцілює, то наскільки ж це ніжний духовний дотик, це всепоглинання Слова буде повідомляти душі все, що належить Слову. Ось яким чином тільки через віру і без діл душа виправдовується Словом Божим, освячується, робиться істинною, спокійною і вільною, виконується всіма благословіннями і воістину робиться чадом Божим, як говориться в Євангелії від Івана (1, 12): «владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його».

Із сказаного легко зрозуміти — в якому джерелі віра черпає настільки велику силу і чому добре діло чи всі добрі діла разом не можуть змагатися з нею. Жодне добре діло не пов’язане зі словом Божим і не живе в душі, бо в душі правлять тільки віра і Слово Боже. Точно так само, як розплавлене залізо палає, як вогонь, тому, що вогонь поєднаний з ним, так і Слово передає свої якості душі. Зрозуміло тоді, що християнин має все, що йому потрібно у вірі, і не потребує жодних діл для власного виправдання; і якщо йому не потрібні діла, то він не потребує і закону; а якщо він не потребує закону, то, звичайно ж, він вільний від закону. Воістину «закон покладений не для праведника» (1 Тим. 1:9). Це [і є] та сама християнська свобода — наша віра, яка діє не для того, щоби побудити нас жити порожньо чи порочно, але робить закон і діла непотрібними для праведності і спасіння будь-якої людини.

Повний текст читайте за посиланням на сайті Реформатский взгляд.