Тлумачення на Послання до Римлян 10:9-14 — Жан Кальвін

9 Бо коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, 10 бо серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння.

9) Бо коли ти устами своїми... Тут також є швидше натяк, аніж справжнє і належне тлумачення. Бо цілком схоже, що Мойсей словом «уста» означає погляд чи обличчя. І апостолу цілком належно було послатися на слово «вуста» в наступному сенсі: коли Господь пропонує слово Своє перед нашим поглядом, тобто вустами, Він без сумніву закликає нас до його визнання. Бо всюди, де перебуває слово Господнє, воно повинно приносити плід. Плід же наших вуст, це — визнання. Обираючи ж віру над визнанням, він повертає порядок, слідуючи звичній манері Писання. Бо порядок був би кращим, аніж би, пославши наперед сердечне уповання, апостол сказав би потім про визнання вуст, яке він нього народжується.

Однак правильно визнає Господа Ісуса той, хто наділяє Його присутньою Йому силою, визнаючи таким, яким даний Він нам Отцем і описаний в Євангелії. Згадавши же відкрито про одне лиш воскресіння, він робить так не тому, що смерть не має значення, але тому що Христос, воскреснувши, до кінця звершив справу нашого спасіння. Бо смертю досягнуто було відкуплення і задоволення, через яке ми примирились з Богом, перемога ж над гріхом і сатаною народжена була воскресінням. Звідси і праведність, і оновлення життя, і надія на блаженне безсмертя. Тому для уповання, що спасає, часто пропонується нам одне лиш воскресіння; і не для того, щоби відвести нас від смерті, але тому що свідчить про плоди і наслідки смерті. Тому воскресіння включає в себе також і смерть, про що ми говорили в розділі 6. Додайте до цього, що Павло вимагає тут не тільки історичної віри, але вказує на її ціль в самому воскресінні. Бо варто вірити в те, для чого воскрес Христос: саме для того, щоби в Його воскресінні виконалась порада Бога Отця — відновити всіх нас до життя. Адже хоча у владі Христа і було взяти назад Свою душу, цю справу Писання найчастіше приписує Богу Отцю.

10) Бо серцем віруємо для праведности... Це місце може допомогти нам в розумінні оправдання за вірою. Бо воно показує, звідки походить наша праведність, коли ми приймаємо запропоновану нам в Євангелії доброту Божу. Отже, ми від того стаємо праведними, що віруємо: Бог змилостивився до нас у Христі. Однак звернемо увагу на те, що місце віри знаходиться не в голові, а в серці. Я не буду сперечатися про те, в якій частині тіла знаходиться віра, але позаяк серце часто означає серйозне і щире почуття, я стверджую, що віра — це тверде і дієве уповання, а не просто голе знання.

Устами ісповідуємо для спасіння. Може здатися дивним, що апостол приписує тут вірі лише частину нашого спасіння, до цього стільки раз засвідчивши, що спасаємося ми однією лише вірою. Однак з цього не варто робити висновок, що визнання є причиною нашого спасіння. Апостол лише хотів сказати, яким чином Бог звершує наше спасіння. Саме таким чином, що віру, вкладену в наші серця, Він змушує проявлятися у визнанні. Апостол лише (скоріш) хотів сказати, якою є істинна віра, від якої походить плід, щоби хто не помістив на її місце порожню назву віри. Адже серце повинне так загорітися старанням до слави Божої, щоби горіння його було видне і ззовні. Очевидно, що оправданий вже досягає спасіння; значить, серцем вірують до спасіння не меншою мірою, аніж визнають устами. Дивись, як апостол проводить тут різницю. Він приписує причину оправдання вірі, а потім показує, що саме необхідне для удосконалення нашого спасіння. Бо ніхто не може вірувати серцем, щоб не визнавати цього вустами. І необхідність ця відноситься до постійного наслідку, а не так, що спасіння приписується нашому сповіданню. Втім, нехай скажуть, що відповісти Павлові, ті, хто сьогодні пропонує нам певну уявну силу, яка, задовольняючись потаємними кімнатами серця, виключає усне визнання як непотрібну і порожню річ. Бо велике пустослів’я стверджувати, що вогонь є там, де немає ані полум’я, ані тепла.

11 Каже бо Писання: Кожен, хто вірує в Нього, не буде засоромлений. 12 Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його. 13 Бо кожен, хто покличе Господнє Ім'я, буде спасений.

11) Каже бо Писання... Вказавши на причини, чому Бог справедливо відкинув юдеїв, апостол повертається до покликання поган — другої частини питання, що розглядається ним зараз. Позаяк він вже показав, яким є шлях, що веде людей до спасіння, і що для поган він відкритий не менше, аніж для юдеїв, а потім окремо закликає їх на цей шлях. Апостол повторює раніше вказане свідоцтво з Ісаї, щоби надати більшого авторитету своєму твердженню і, водночас, щоби стало зрозуміло: наскільки добре пророцтва про Христа згідні із законом.

12) Бо нема різниці... Якщо розглядати тільки уповання, то всюди, де воно присутнє, благовоління Боже, в свою чергу, являє себе на спасіння. Отже, немає тут жодної різниці поміж народами чи націями. І апостол наводить надійну основу: якщо той, хто є Творцем і Митцем всього світу, одночасно є Богом для всіх людей, то Він явить Себе добротливим до всіх, ким пізніше буде визнаватися і прикликатися як Бог. Бо позаяк милосердя Його безмежне, неможливо, щоби воно не вилилось на усіх, хто про нього просить.

Термін «багатий» тут означає добротливий і доброчинний. Тут варто відмітити, що багатство нашого Отця не виснажується від Його щедрості, і тому ніяк не шкодить нам те, що інших Він також наділяє надлишком Своєї благодаті. Немає тому причини одним заздрити добру інших, немовби щось через це в них зменшиться. І хоча причина ця сама по собі цілком достатня, апостол підтверджує її пророцтвом Ісаї, яке ясним узагальнюючим словом охоплює всіх людей. Однак із супутніх обставин читачі дізнаються: цьому відповідає і те, що сповістив Йоіл. Бо він пророкував про царство Христове і, одночасно попереджуючи про велике запалення гніву Божого, обіцяв спасіння всім, хто прикличе ім’я Господнє. Звідси виходить, що аж до смертельної глибини сягає благодать Божа, якщо лише про неї просять. Тому ніяк не стримується вона від поган.

14 Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника? 15 І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Як написано: Які гарні ноги благовісників миру, благовісників добра. 16 Але не всі послухались Євангелії. Бо Ісая каже: Господи, хто повірив тому, що почув був від нас? 17 Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове.

Щоби не віднімати надто багато часу читача, перераховуючи і заперечуючи тлумачення інших, нехай кожен думає, що вважає потрібним. Мені ж нехай буде дозволено сказати, про що думаю я. Отже, щоби зрозумів ти, до чого прагне цей ланцюжок тверджень, спочатку подумай про те, що є взаємний зв’язок поміж покликанням поган і здійснюваним серед поган служінням Павла; тому, схвалюючи одне, потрібно схвалювати і інше. Для Павла було необхідним непохитно ствердити покликання поган і одночасно дати звіт про своє служіння, щоби не здалось, що він погано розпоряджається благодаттю Божою, віднімаючи в дітей призначений їм хліб і кидаючи його собакам. Отже, він робить і те, і інше. Але як складається нитка його роздуму неможливо добре зрозуміти до тих пір, поки не будуть приведені всі її окремі частини. Ряд його думок рівнозначний наступному: як юдеї, так і погани, прикликаючи ім’я Боже, тим самим проголошують, що вірять в Бога. Позаяк істинне покликання імені Божого не може мати місця, якщо йому не буде попереджувати правильне богопізнання. Далі, віра народжується від слова Божого, слово ж Боже проповідується лише за особливому провидінню і улаштуванню Божому. Значить, де є заклик Бога, там є і віра; а де віра, там її попереджує сім’я слова; де ж є проповідь, там і божественне покликання. Там, де покликання є дієвим і плодоносним, є яскрава і безсумнівна ознака благовоління Божого. Звідки витікає, що не виключені з царства Божого ті погани, яких Бог закликав до загального для всіх спасіння. Бо, як причиною віри в них служить проповідь Євангелії, так і причиною проповіді є божественне послання, яким Бог захотів сприяти їх спасінню.

Жан Кальвін (фр. Jean Calvin, 1509-1564) — французський богослов, реформатор церкви, засновник кальвінізму. Головна праця — «Настанови в християнській вірі».