Апологетика: причини існування - Норман Л. Гайслер

Апологетика - це дисципліна, що займається раціональним обґрунтуванням християнської віри. Назва її походить від грецького слова apologia, що означає "захищати, обґрунтовувати". Не дивлячись на заперечення проти занять апологетикою саме в такому значенні слова, є суттєві причини для того, аби брати участь в апологетичному служінні.

Так наказує Бог. Найважливіша причина для занять апологетикою — те, що Бог наказав нам це робити. Класичною цитатою є 1 Пет. 3:15, де сказано: "Господа Христа святіть у ваших серцях, і завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас, із лагідністю та зо страхом". Ця настанова закликає нас до готовності. Можливо, ми ніколи і не зустрінемося з людиною, яка почне задавати нам незручні запитання про нашу віру, та тим не менш ми маємо бути готові дати відповідь кожному. Така готовність не зводиться лише до того, щоби мати наявні у християн вірні дані, вона має на увазі також вміння і прагнення донести до інших істини про те, у що ми віримо. Ми маємо надати їх раціональне обґрунтування тим, хто задає запитання. Ми не розраховуємо, що кожен, хто цікавиться, вже має потребу в обґрунтуванні благовістя, але у випадку тих, кому це дійсно потрібно, ми маємо мати можливість і бажання дати їм відповідь.

Ця настанова також вказує на зв'язок нашої праці попереднього обґрунтування благовістя для невіруючих з тим, яке місце відводимо ми Христу, нашому Господу, у своєму серці. Якщо Він дійсно наш Господь, ми маємо підкорятись Йому - і тоді насправді "ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові" (2 Кор. 10:4-5). Це значить, що нам належить протистояти таким ідеям у наших власних роздумах і у висловлюваних іншими людьми поглядах, які можуть завадити нам чи цим людям пізнати Бога. У цьому і є сама суть апологетики.

У Флп. 1:7 Павло говорить про своє служіння, суть якого "і в обороні, і в утвердженні Євангелії". У Флп. 1:16 він додає, що він "поставлений на оборону Євангелії". Це має на увазі, що захисник благовістя направляється туди, де він може зустрітись з іншими людьми, щоби захищати істину.

В Юди 1:3 сказано: "Улюблені, всяке дбання чинивши писати до вас про наше спільне спасіння, я признав за потрібне писати до вас, благаючи боротись за віру, раз дану святим". Юда звертається до людей, серед яких чинили смуту лжевчителі, тому він відчуває необхідність закликати їх боротись (буквально - "постраждати") за віру, дані їм у відкритті через Христа. Юда робить в Юди 1:22 важливу вказівку про наші відношення до тих, хто сумнівається: "І до одних, хто вагається, будьте милостиві".

В Тит. 1:9 знання християнського свідчення стає вимогою, яка ставиться до пресвітерів і єпископів. Церковним керівником може бути тільки чоловік, "що тримається вірного слова згідно з наукою, щоб мав силу й навчати в здоровій науці, і переконувати противних". Павло також вказує нам, як ми маємо відноситись до цього служіння, у 2 Тим. 2:24-25: "А раб Господній не повинен сваритись, але бути привітним до всіх, навчальним, до лиха терплячим, що навчав би противників із лагідністю, чи Бог їм не дасть покаяння, щоб правду пізнати". Будь-хто, намагаючись відповісти на запитання невіруючих, безумовно, зіткнеться із спротивом і зі спокусою втратити терпіння, однак наша кінцева мета полягає в тому, щоби ці люди прийшли до пізнання істини про те, що Ісус помер за наші гріхи. Маючи перед собою таку важливу задачу, ми не маємо зневажати виконання цієї настанови.

Цього потребує розум. Бог, створюючи людину за Своїм образом, вклав в неї здатність до мислення (Быт. 1:27; див. також Кол. 3:10). Дійсно саме цим відрізняється людина від "німої звірини" (Юди 1:10). Бог закликає Свій народ скористатись здатністю роздумувати (Іс. 1:18), щоби відділяти істину від заблудження (1 Івана 4:6) і відрізняти добро і зло (Євр. 5:14). Основоположний принцип розуму полягає в тому, що він має надавати достатні обгрунтування для віри. Необґрунтована віра саме такою і є — необґрунтованою.

Сократ сказав: "Життя, глибоко не обдумане, не варте того, аби жити". Він, безумовно, погодився би із доповненням, що віра, не обдумана глибоко, не варта того, щоби вірити. Тому християнам належить давати розумне обґрунтування своїй надії. Це складова частина великої заповіді полюбити Господа Бога нашого всім серцем, всією душею і всім розумінням (Мф. 22:36-37).

Світ потребує цього. Люди справедливо відмовляються вірити, допоки їм не надані свідчення. Позаяк Бог створив людей раціональними істотами, Він чекає від них, що вони будуть жити раціонально, не будуть всліпу наступати на граблі. Це не означає, що для віри не залишається місця. Але Бог бажає від нас, щоби ми приходили до віри у світлі свідоцтва, а не крокували довірливо у темряву.

Вірі має передумати свідчення про істину. Жодна раціонально мисляча людина не увійде в ліфт, не маючи деяких запевнень в його надійності. Жодна розумна людина не полетить на літаку, якщо в нього обломане крило, а в салоні уже чути димом. Люди мають справу з двома аспектами віри: це віра "в те, що..." і віра "у що-небудь". Віра "в те, що..." дає свідчення і раціональну основу впевненості, необхідної для виникнення віри "у що-небудь". Коли віра "в те, що..." утвердилась, людина може в це повірити. Таким чином, раціонально мисляча людина потребує свідоцтв для віри в те, що Бог існує, перш ніж прийде до віри в Бога. Раціонально мислячі невіруючі потребують свідчення про те, що Ісус є Син Божий, перш ніж увірують в Нього.

Стаття підготовлена Прес-центром СЄЛФ на основі матеріалів "Енциклопедії християнської апологетики" Нормана Л. Гайслера.