Чотири способи знання — Ларрі Крабб

У своїх спробах визначити, як нам оцінювати ідеї консультації, нам, мабуть, варто розпочати з розгляду питання про те, як ми взагалі приходимо до думки про що б не було. Філософи визначили чотири шляхи пізнання: інтуїція, розум, досвід і відкриття. Щоби показати, що без структури і основи відкриття три інших способи обов’язково призведуть нас до таких концепцій, які не можуть бути керівними для консультанта, я лишень коротко скажу про всі ці способи (при детальному викладі довелось би писати декілька томів).

Інтуїція

Коли хтось каже, що він «просто знає», що певна позиція є істинною, ми кажемо, що ця людина керується інтуїцією. Деякі ідеї дивують нас своєю очевидною точністю. Щоби переконатися в істинності такої ідеї, не потрібно, к здається, жодних доказів чи здорового глузду. Інтуїція — це той шлях до знання, який в якості обґрунтування вимагає тільки суб’єктивної визначеності, а не раціональних чи вичерпних доказів.

Коріння інтуїції криються в цілому комплексі причин. Жан Кальвін притримувався думки про те, що є певні концепції, які є невстановленими даними і які кожна людина сприймає як частину своєї власної здатності, даної їй Богом. Інші вважають, що інтуїція — не більш ніж результат багатолітнього досвіду і роздумів, які в момент прийняття рішення об’єднуються разом. Але як би то не було, інтуїція — це процес, при якому в свідомості окремої людини деякі ідея з’являється і стає для неї безсумнівною в першу чергу в результаті дії якихось внутрішніх, а не зовнішніх джерел.

Консультанти покладаються на інтуїцію в тих випадках, коли вирішують якусь проблему, не розробивши попереднього плану, маючи надію, що в процесі роботи з клієнтом, у них з’явиться «відчуття» того, в якому напрямку їм потрібно йти. Я підозрюю, що значна частина тих, хто трудиться в галузі професійної терапії (і величезна частина тих, хто працює в галузі християнської консультації), слідує настільки неясній і загальній теорії, що в багатьох випадках консультативної чи клінічної практики доводиться покладатись саме на інтуїцію.

Покладатись занадто часто на інтуїцію не варто. Поясню, чому. Якщо той суб’єкт, про якого ми хочемо знати, являє із себе щось таке, що не відповідає жодних зразкам і тому є цілком непередбачуваним, найкраще, що ми можемо зробити, — це покластись на інтуїтивне передчуття того, що з нами станеться.

Однак суб’єктом для консультантів є людина. В той час, як в людях залишається багато невідомого і тому непередбачуваного, існують певні принципи, які описують, як живуть люди. І ми можемо деякі з них розпізнати. Люди нічого не роблять чисто «випадково». Прагнення показати себе чи прояв панічних почуттів в певних ситуаціях не відбувається спонтанно, без певної причини і передісторії. Люди обирають думати, відчувати і діяти так, як вони розуміють і систематизують ситуацію, хоча б частково. Тому у своїй роботі з ними ми можемо піти далі інтуїції (тим не менш, віддаючи їй належне).

Розум

Багато хто вважає, що свідомість — це центр особи, та особливість, які відрізняє людину від тварини. Аристотель вважав, що наше свідомість здатна прокласти міст між природнім і надприроднім. Тома Аквінський стверджував, що класична католицька ідея, яка втягнула людину в гріх, не зачепила його свідомості. Він вважав, що наша здатність думати не страждає, не дивлячись на нашу гріховність. Виходячи з цього, він висунув ідею природнього богослів’я — дороги до Бога через людський розум.

По мірі того як знання зростали, свідомість все більше і більше стала цінуватися в якості головного інструменту розкриття всього того, що людина хотіла знати, незалежно від того, стосувалось це Бога, природи чи самої людини. Таке схвалення свідомості призвело до виникнення того, що ми називаємо раціоналізмом — вірою в те, що розум здатний самостійно, без посторонньої допомоги, зрозуміти все істинне.

Необхідно відрізняти раціоналізм і більш скромне застосування розуму. Ніхто, окрім містиків, не бажає приймати якусь ідею за істину, якщо вона виявляється докорінно нерозумною. І знову таки, тільки містики намагаються зрозуміти, що є істина, не покладаючись при цьому на свою свідомість. У формуванні наших переконань розум займає належне місце.

Але раціоналісти йдуть ще далі. Нічому іншому, окрім розуму, вони не віддають належне. Замість того, щоби здорово зрозуміти все те, що навколо них стається, вони вимагають, щоби всі дані вписувались в ъх логічну структуру, в іншому випадку вони їх просто відкидають. Вони категорично проти ідеї про те, що всяка модель розуміння повинна мати і деякі слабкі місця.

Раціоналізм, якщо йому йти вслід до кінця, швидко призводить до великих проблем. Що потрібно робити, якщо два опоненти встряли в суперечку і захищають свої ідеї, називаючи їх розумними? Нерозумно стверджувати, що моя ідея правильна лише тому, що я так думаю, тоді як ви думаєте, що ваша ідея неправильна. Єдиним арбітром, здатним вирішити цю суперечку, є розум, здоровий глузд. Але ось ми обидва стверджуємо, що розум на стороні кожного з нас. В кінці кінців, щоби відстояти свою точку зору, найкраще, що я можу зробити — це заявити, що моя свідомість працює краще, аніж ваша, і понадіятись, що коли-небудь ви порозумнішаєте достатньо для того, щоби визнати мої ідеї здоровими.

Я вважаю, що свідомість просто не виконує ролі кінцевого арбітра. Люди по-різному дивляться на те, що є розумним. Іноді люди, «відчуваючи» те, що їм ближче, протистають здоровим аргументам. Кожен, хто намагався виграти в емоційній суперечці, ледве озброївшись здоровим глуздом, міг переконатися в неадекватності своєї зброї. В більшій мірі цей принцип застосовуваний до формуванню ідеї і переконань, аніж до логіки.

Досвід

Інший популярний шлях до знання має на увазі те, що досвід — кращий вчитель. Інтуїція чисто суб’єктивна, раціоналізм призводить до непримиренних розходжень у ставленнях. Нам потрібен авторитет, який міг би керувати нашими почуттями і думками, і тому знаходився би поза нашими почуттями і думками. Емпіризм — це філософія пізнання, яка має на увазі, що необхідний авторитет може походити тільки від даних, які можна спостерігати і яким-небудь чином виміряти.

Щоразу, коли хтось заявляє, що його ідея істинна, емпірик каже: «Доведіть це! Де ваші докази?». Наприклад, якщо сімейний консультант стверджує, що батьки повинні шмагати своїх дітей за непослух, емпірик просить його надати дані, що показують, що діти, яких шмагали, ведуть себе краще, аніж діти, яких не шмагали.

«Мені здається, що так потрібно чинити», — каже прихильник інтуїції.

«В цьому є резон», — каже раціоналіст. — «Є здоровий глузд в тому, що, якщо когось покарати за негідний вчинок, він потім буде рідше цей вчинок чинити».

«Біблія говорить нам про необхідність покарання для виправлення», — скаже на це християнин.

Емпірика не влаштує жодна з цих відповідей. Допоки він не побачить результатів досліджень, які довели б, що фізичне покарання призводить до бажаних результатів, а відсутність фізичного покарання до таких результатів не призводить, він буде вважати дане питання відкритим.

Потрібно зауважити, що більшість людей тою чи іншою мірою постійно притримується такого принципу. Свідоцтва, в яких звучить щось на кшталт «Я поступив так і так, і це подіяло» переконують нас в необхідності робити пробні кроки. Політики виступають проти засобів, яких до них намагались чинити і які не вдались. Доказами «перевірених» методів служать попередні результати.

Я пам’ятаю, як один поважаний християнський керівник відповів на запитання про те, звідки він бере сили для свого служіння: «За свою здатність нести служіння я вдячний п’ятдесяти рокам служіння, протягом яких я хоча б одну годину в день проводив в молитві і читанні Біблії». З цим слів багато хто зробив висновок, що, якщо подібним чином проводити день за днем одну годину за якоюсь справою, від цього зростуть здібності. Даний аргумент носить емпіричний характер: він стверджує підхід до якогось питання через практичний досвід.

Емпіризм, однак, має і свої недоліки. По-перше, найбільше, на що здатний емпірик, — це збирати дані і робити узагальнення. Він може лише сказати про те, що є, але не може сказати про те, що має бути. Емпіризм ніколи не служить принципам моральної істини. Головною галуззю емпірика є опис, але не припис.

По-друге, емпірик ніколи не може сказати про щось впевнено. Найбільше, що він може зробити — це привести дані спостережень і досліджень, які підтверджують певну гіпотезу про те, як все відбувається (і такі заяви цінні для того, щоби християни навчались). Але ніхто з них не зробить ясних висновків по всім даним чи по всім можливим даним. Хоча я ніколи не бачив, щоби води ріки розділились, залишивши посередині сухий шлях, я не можу сказати, що цього не відбувалось чи не може статись. Я тільки можу сказати, що я (як і багато інших) просто не бачив такого. Емпіризм може мати факти, але не може стверджувати щось з впевненістю. Іншими словами, емпіризм може слугувати прагматичною основою дій («Я думаю, що мені потрібно пошукати міст, щоби перейти на той бік ріки, а не молитись про те, щоби води ріки розійшлись»), але не може проголосити істинність в кінцевій формі (наприклад, «існує Бог, Який може розділити води ріки, коли захоче зробити це»).

По-третє, емпіризм дивиться на те, що можна бачити. Дані, які піддаються спостереженню, формують весь базис емпіризму, і це різко обмежує теми розмов для емпіриків. Багато важливих реальних явищ неможна звести до видимого: любов, зміст, радість, гнів, справедливість — ось лише деякі з них. Коли емпірик намагається вивчати таку реальність, йому доведеться визначати її у світлі своїх даних, що піддаються дослідженням. Але в цьому процесі він раптом виявляє, що сама реальність, про яку він говорить, вислизає від нього. Навряд чи хто з нас може виміряти любов чоловіка до своєї дружини тільки лише даними про те, як часто він її цілує чи як часто каже їй компліменти. Емпірики, які беруться вивчати світ нематеріальний, зазвичай зводять свою роботу до дослідження елементів, що не мають особливого значення і цікаві хіба що для видавців журналів.

Наші зусилля вирішити, що є істиною, можуть призвести до великих розчарувань. Чи повинні християни заради вирішення своїх складних проблем вдаватись до допомоги терапії повернення до переживань минулого? Як нам відповісти на це запитання?

Інтуїція потребує, щоби ми чекали на появу внутрішньої впевненості в собі. Але скільки раз люди «впевнено» йшли в невірному напрямку. Раціоналізм закликає нас про все добре подумати чи покластись на думку більш кваліфікованих мислителів, а не на свою власну. Але навіть найкращі мислителі думають по-різному. Емпіризм закликає нас дивитись на результати: чи допомагала в минулому дана терапія людям, що знаходяться в депресії? Але дані тільки вводять в розгубленість. Кожна система консультацій може призвести до неймовірних результатів. Більш того, в практиці кожної системи можна згадати багато жахливих випадків, коли система приносила лишень шкоду. І навіть якщо мають місце позитивні результати, то чи позитивні вони в моральному аспекті? Емпіризм нам не може відповісти на це запитання.

Якщо нам потрібно отримати таку позицію, в якій ми відчували б себе впевнено, нам потрібні способи знання відповідей на важливі запитання, які відрізняються від інтуїції, раціоналізму і емпіризму. І існує ще одна можливість — відкриття...

Детальніше читайте в продовженні книги Ларрі Крабба «Як розуміти людей».

Доктор Ларрі Крабб — відомий вчений, професор Християнського університету Колорадо, де протягом семи років очолював факультет біблійного консультування. В 1970 р. захистив докторський диплом по клінічній психології в Іллінойському університеті. Протягом 10 років працював практикуючим психологом у Флориді, потім отримав ступінь магістра в галузі біблійного консультування. Часто виступає на конференціях з питань християнської психології. Автор багатьох відомих книг, серед яких «Збудування шлюбу», «Чоловік і жінка», «Пошуки Бога» і інші.