Перемін потребують наші серця [уривок із книги]

Україна постійно мріє про зміни. Політтехнологи нині чинного Президента недарма обрали своїм передвиборним гаслом примітивні, на перший погляд, слова: "Жити по-новому!". Як виявилось, вгадали. За результатами виборів - у всіх регіонах вгадали. На Заході, на Сході, в столиці - всюди це гасло спрацювало. Люди хочуть жити по-новому.

Але ж це вже не вперше в Україні відбуваються, м'яко кажучи, переміни. Пройшло якихось десять років від минулої, Помаранчевої Революції. Фактично все, чого тоді хотіли люди - теж жити по-новому. По-новому, тобто краще, ніж раніше. І, як зазвичай буває в таких випадках, знайшлись люди, готові це "нове" запропонувати. Як мовиться, є попит - є і пропозиція.

Але і це не все, і раніше в Україні відбувались зміни. Розвал Союзу, великої імперії (добра чи зла, добре це чи погано - це питання поки що опустимо) - чи це не "жити по-новому"? В країну повинна прийти ринкова економіка, відкриті кордони, світові бренди, зв'язки із усім світом.

От подивишся на якісь там двадцять-двадцять п'ять років назад і розумієш — люди в цій країні постійно живуть надією на прийдешні переміни. "Наступить час — і щось в цій країні зміниться". І, взагалі-то кажучи, у надії нічого поганого ж немає. Як співається в пісні, "надія — мій компас земний". Надія — величезне почуття. Надія дивиться в майбутнє. Дає можливість мріяти. Дає силу жити, навіть коли важко. Велика сила захована в надії.

От тільки якщо ще уважніше подивитись на ці самі двадцять п'ять років новітньої історії України - починаєш задумуватись: як же так відбувається? Адже люди хочуть "жити по-новому", вибрати собі нового Президента чи парламент, надіються, що проблеми будуть ліквідовані, коли нові люди прийдувть до влади — і кожного разу добиваються свого (бажання більшості), добре, що в країні діє (по великому рахунку) демократична виборча система. І в принципі мало ж це "уповання" на "світле майбутнє" (чи "світло в кінці туннелю", якщо хочете) виконатись, адже бажане уже отримане. Замінили Президента на того, кого хотіли — тепер можна жити. Не надіятись, що буде краще, а вже просто жити. Вже цей не підведе, він же пообіцяв. Він гарно говорить, не заплямлений. Залишилось тільки трохи зачекати. Потерпіти...

Але проходить час — а ця сама надія не вмирає. Ні, це добре, коли надієшся, але не у цьому випадку. Країна не живе, а саме надіється. Знаєте, чому в нашій країні настільки популярними є політичні ток-шоу? Чому взагалі рівень політизованості суспільства настільки високий? Люди продовжуться надіятись. Шукають нарешті того, хто зробить країну Країною...

І ось поки наші друзі за кордоном живуть і насолоджуються життям, ми продовжуємо слідкувати за тим, що ж відбувається в нас у владі. Надія не вмирає, бо переміни не приносять перемін. Ми декілька раз змогли змінити владу, ми змінювали державний політичний устрій, ми навіть в 1991му змінили саму державу — але відчуття, що нічого не змінилось, залишається. Зміни є, а перемін немає. "Жити по-новому" так і не наступило.

Ну от чому так стається? Кожного разу, коли у цього народу, цієї країни, цієї нації, як любив повторювати один із Президент, з'являється можливість змінити владу на краще, коли з'являється надія, що "от в цей раз точно вдасться", "от із ним ми точно по помилимось" − народ робить серйозни крок, деколи навіть при цьому чимось жертвує (останнього разу багато-хто пожертвував, не мало не багато, своїм життям), народу вдається-таки досягнути бажаного, поставити ту людину на вершину владного Олімпу, на яку надіялись, він приходить до влади, проходить деякий час, і що в результаті? Адже момент, коли в Україні змінюється влада — це момент урочистий, просто свято. Можливо, момент настільки ж урочистий, як весілля, з тою, щоправда, відмінністю, щовесілля в нормі буває один раз у житті, а не кожні 5 років. Але ж свято всієї країни!

Я чудово пам'ятаю день інавгурації Президента Віктора Ющенка. 22 січня 2005 року Україна, як і щороку, відзначала День соборності. А наступного дня, в неділю 23го, відбулась інавгурація. Це була не просто інавгурація чергового Президента. Цього дня чекало багато-багато людей. Це був підсумок, звершення, апогей всіх надій... Було дуже багато, ні, ДУЖЕ багато візуальних символів — все навколо було в помаранчевих стрічках, вони були на машинах, на деревах, люди носили помаранчевий одяг — шапки, шарфіки, сведри. Неймовірно сильно мені запам'ятався (напевно, через свій символізм) будиночок при дорозі, якою я і сьогодні ходжу до церкви. Віконце будиночку (це, швидше за все, не житлове приміщення, якийсь хлів) все було суцільно заклеєне невеличкими плакатами Віктора Ющенка зі словами "Так! Ющенко!". Це виглядало дуже гарно — посеред порівняно тьмяного сірого пейзажу яскраво-помаранчеві листівки випромінювали позитив, радість і надію...

Але пройшли вибори, завершилась інавгурація, Президент приступив до виконання своїх обов'язків. Сонце продовжувало світити над Україною, як і до цього. І світило воно всюди, на ці листівки теж. Від яскравого сонячного світла вони почали вигорати. Спочатку трошки потьмяніли. Потім стали більш блідими. Потім вкінець втратили колір. Сьогодні, через 10 з половиною років, про які листівки може йти мова? Сонце і дощ зробили свою справу, не залишивши від них і сліду. Хоча красиво було. Було.

Не знаю, чи з тою ж швидкістю, чи трохи швидше, але ентузіазм народу і та сама надія на нового Президента теж тьмяніла. Тьмяніла-тьмяніла, аж доки остаточно не втратила колір. Причому настільки, що зараз, через якихось 10 років (а для історії це зовсім нічого, це ж не листки на сонці) від минулих надій не залишилось і сліду. Де тепер ці помаранчеві шарфіки і тим більш стрічки? Де минула слава героїв сцени Помаранчевої Революції. Де воно все?

Сьогодні в Україні, образно кажучи, знову відбувається той самий процес вигорання надії. Кажуть, зараз, через якихось півтора роки після чергової зміни влади, рівень підтримки владних мужів впав з більшої половини населення до якихось 1-3%, що знаходиться на рівні статистичної похибки. І цей процес розчарування, як ми бачимо, не вперше відбувається. Щось мені підказує, що і не в останнє. Країна, таке враження, живе як на гребні хвилі — спочатку підйом здійснившихся мрій, який певний час там по інерції "висять" і опускаються донизу із шаленою швидкістю. Потім знову боротьба — зміна влади — підйом. Циклічний процес. Надія - боротьба за її здійснення - здійснення надії - розчарування - знову надія, знову боротьба... Схоже на замкнене коло. На порочне коло залежності, з якого немає виходу. Як у наркомана — знімаєш ломку, отриману після дози, черговою дозою, після якої знову наступає ломка. Кругообіг води в природі. Або більш гуманний приклад — білка в колесі. Вона хоче піднятись, встає на сходинку вищу — і, здається, ось воно щастя, але як тільки вона втрачає точку опори нижче — колесо знову опускається. І щастя не наступає. Доводиться знову все починати спочатку.

Але тільки в масштабах країни все це виглядає значно серйозніше. І розміри проблеми інші, і шляхи рішення повинні бути більш глобальні. Добре, якщо ми зрозуміємо хоча б одну річ — щось не так з цими "перемінами". Щось в цій системі переворотів не працює. Якась шестерня пробуксовує, і хоча весь механізм крутиться, однак на виході результат нульовий. Щоразу з регулярною частотою надія народу, цілком здорова і правильна, себе не оправдовує — може, щось не так з цією надією? Може, не та основа надії? Може, не туди рухаємось? Може, інші підходи потрібні? Сьогодні ж багато хто говорить про необхідність і навіть невідворотність так званого "третього Майдану". Доречі, це унікальний випадок, коли процес ще не наступив, а назва у нього вже є. От тільки чи допоможе він країні, чи заглибить ще сильніше в проблеми? Якщо двічі не вдалось — чи вдасться на третій?...

В Україні ж влада міняється з неймовірною швидкістю...

В чому ж власне, проблема? Точніше, в чому причина відсутності її рішення? Чому країна не може "встати на ноги", зажити спокійним вравноваженим життям? Де захований корінь цієї непостійності? Чому інші країни, розвинуті, можуть жити і усталених політичних традиціях, а Україну кидає із сторони і сторони, із крайності у крайність? Можливо, ми так і не дивились і основу проблеми, а лише змінювали вершину айсберга, навіть не думаючи про глибинні причини того, що відбувається в країні і намарно надіючись на нові обличчя? Думаєте, це порожня філософія? Ні, жодним чином ні. Це проблема хворого суспільства, що розуміє, що щось не так в його "організмі", навіть розуміє, щó саме болить, але не може знайти правильний шлях лікування. Не розуміючи, в чому основа його проблеми, воно намагається зробити косметичні зміни, тимчасово обезболіти уражені ділянки (у кращому випадку!). Але ж це - не вихід!...

Економічна, політична, демографічна, інші "-ічні" ситуації в країні - це не причина, а наслідок. Наслідок глибоких, прихованих від очей, як карієс, процесів. Процесів історичного формування цієї країни, менталітету її населення, процесів побудови цього суспільства. Адже будівництво країни в якомусь сенсі більше схоже на будівництво будинку. Весь процес побудови, якість укладки матеріалу і самого матеріалу, правильність розрахунків при конструюванні - всі ці речі проявлять себе в готовому будинку. Не завжди одразу, але пройде деякий час, і дефекти, недоліки, надмірна економія на матеріалах почне вилазити боком. Як казав Ісус Христос в одній із своїх притч, будувати будинок на піску небезпечно, потрібно будувати на камені. Теоретично два будинки можуть простояти вічно, і перший при цьому обійдеться дешевше. Але на практиці будинок на піску завалиться під натиском вітрів і проливних дощів. Правильна основа визначає міцність замку. Правильні принципи побудови держави визначають його стабільність. Постійність діючих принципів у розвинутих країнах говорить про те, що ці принципи працюють, і працюють добре. А це, в свою чергу, говорить про те, що є такі принципи, які можуть працювати століттями. Вони є! Вони працюють! Століттями! То чому ж вони н працюють у нас? Можливо, ми неправильно будували, і косметичні зміни нічого не зроблять, адже всі проблеми в основі будинку, а не на поверхні?

Матеріал підготовлено на основі розділу із книги "Україна на колінах?", анонс якої і посилання для завантаження ми розмістимо в одному із наступних матеріалів, слідкуйте за офіційною Facebook-сторінкою СЄЛФ.